Проблема Косово в системі міжнародних відносин кінця ХХ – ХХІ ст.

Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський національний університет

Імені Василя Стефаника

Інститут історії і політології

Кафедра історії слов'ян

Проблема Косово в системі міжнародних відносин кінця ХХ – ХХІ ст.

                                                                      Дипломна робота

                                                                студента групи

                                                     

                                                                          Науковий керівник:

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………..………....3

         Розділ 1. Джерела та історіографія проблеми…………………………...6

         Розділ 2. Причини, передумови та генеза косовського конфлікту….17

 Розділ 3. Методи і проекти врегулювання косовської проблеми.......32

 Розділ 4. Незалежність Косова і наслідки для світових  глобалізаційних процесів………………………………………………..45

Висновки……………………………………………………………………….…57

Список використаних джерел ........................…………………………….…..60

Вступ

Актуальність теми. Кінець ХХ – початок ХХІ століття являється вирішальним поштовхом для переосмислення багатьох подій і явищ, що склались на міжнародній арені. Нові політичні тенденції кардинально змінили ситуацію і в країнах соціалістичного табору. Найвідчутніше вони відобразились на Югославській федерації. Югославізм, як і спільнослов’янська ідея в цілому, в історичних умовах кінця ХХ ст. вже не міг бути альтернативою етнічному націоналізмові кожного окремо взятого югославського народу, не міг служити довготривалим ідеологічним фундаментом для багатонаціональної держави південних слов’ян. Навпаки, будучи лише особливою його формою, югославізм перетворився на одну з причин конфліктів між самими його народами. Тому природно, що політики та ідеологи сербського, косовського та інших національних рухів прагнули знайти нове, історичне і правове обґрунтування нових форм національного самовизначення. Проблема Косово являє собою якраз виклик сучасній системі європейських міжнародних відносин, від недосконалості якої втрачали всі. Складна суміш із геноциду, етнічних та релігійних суперечок, нелегальної військової діяльності, переплетіння геополітичних інтересів, зробила цей край символом типових проблем, які можуть виникнути в будь-якій географічній точці, незалежно від її розташування і, не дивлячись на яких кордонах між Заходом і Сходом вона лежить.

Постає також необхідність створити цілісне, наукове дослідження по проблемі Косова. Зокрема, важливого науково-практичного значення набуває сьогодні з'ясування і поглиблене об'єктивне висвітлення історії питання Косова, методів її врегулювання і ролі в системі міжнародних відносин. Нагромадження такого історичного досвіду і зумовлює актуальність теми.

Об’єктом нашого дослідження являється косовський конфлікт в системі міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Предметом даного дослідження виступає історія виникнення, формування та розвитку міжнародного конфлікту в Косово та весь комплекс подій і факторів, які впливали на нього.

Мета дипломної роботи – полягає в спробі об’єктивного і всебічного дослідження проблеми Косова.

У відповідності з метою дослідження були визначенні основні завдання:

►  охарактеризувати джерела та історіографію проблеми;

►  з’ясувати основні передумови, причини та ґенезу конфлікту;

►  дати аналіз методам і проектам врегулювання конфлікту;

► об’єктивно розкрити і охарактеризувати процес визнання         незалежності Косова і наслідки для світових глобалізаційних процесів.

Хронологічні рамки визначаються динамікою подій, що пов’язані з досліджуваною проблемою. Вони охоплюють період кінця ХХ – початку ХХІ століття. Нижньою хронологічною межею дослідження є 1992 рік – початок конфлікту. Верхня хронологічна межа  2008 рік – проголошення незалежності Косова. У роботі присутні звернення до історичних аспектів проблеми поза даними хронологічними межами з метою об’єктивного висвітлення та кращої орієнтації в даних історичних подіях.

Методи дослідження. Під час роботи над темою, автор підходить до розв’язання завдань керуючись принципами об’єктивності, історизму та хронологічної послідовності. Залучався структурно-хронологічним підходом, який дав змогу розглянути проблему в динаміці і часовій послідовності, а також пошуковим методом вивчення бібліотечних каталогів, фондів, описів бібліографічних видань.

 Наукова новизна дослідження полягає в тому, що це є одне з перших комплексних досліджень проблеми Косово в стінах Прикарпатського університету, проведене на основі новітніх джерел та літератури.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дипломної роботи, нагромадженні в ньому фактичний і теоретичний матеріал та висновки можуть бути використані для написання загальних праць з історії та подальших наукових розробок. Матеріали  роботи будуть вагомими та суттєвими доповненнями при підготовці лекційних курсів, навчально-методичних посібників, а також можуть бути цікавими для ентузіастів і тих хто цікавиться даною проблемою.

Структура дипломної роботи  визначається характером і завданнями дослідження та побудована за хронологічним принципом. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Джерела та історіографія проблеми

Історії косовської проблеми присвячена чимала література, різнопланова за проблематикою, шириною висвітлюваних проблем, а також формою і жанром. Широким є спектр видань: від газетної публіцистики до узагальнюючих праць та монографій. І все ж, незважаючи на це, окремі аспекти історії Косова є недостатньо вивченими й дискусійними в історіографії.

Серед причин, які визначають доцільність нашого дослідження виділимо також відсутність з одного боку фундаментальних праць з даної тематики. З іншого прагнення показати роль такого роду проблем.

Проблеми, порушені в даному дослідженні, знайшли своє відображення у збірниках документів і матеріалів. Серед них слід відзначити «Хрестоматия по истории средних веков» [2] С. Р. Сказкіна. Автор наводить джерельні дані про походження, місце заселення, державну діяльність перших племінних сербських общин [2, с. 304-305].

Цінним джерелом для дослідження косовської проблеми являється збірник документів «Югославия на пороге 2000 года. Документи, факти, свідетельства» [1]. Тут знаходяться офіційні заяви перших осіб Сербії і Косово, документальні звернення Хав’єра Солани, а також багато документальних звернень від офіційних осіб Кремля [1, с. 8].

Серед праць узагальнюючого характеру, в яких здійснюється спроба комплексного вивчення та аналізу, слід виділити дослідження В. Ярового «Новітня історія країн східної Європи» [12] та «Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн»[13]. Автор виділив основні фактори та учасників конфлікту на теренах Югославії. Також визначив найважливіші чинники югославської кризи. Зокрема неспроможність концепції югославізму на ідеологічному і психологічних рівнях примирити різні народи, створити основу єдиної держави і нездатність етнотериторіальної федерації з елементами автономії, гарантувати політичне самовизначення етнічних спільнот та глибока криза  центризму [13, с. 246-247].

Окремі аспекти проблеми знайшли своє відображення у праці Газіна «Новітня історія країни Європи і Америки» [3] . Інтерес ця праця викликає, тому що автор в аналітичному стилі, досить гарно показав розпад Югославської федерації, політичні процеси, соціально-економічний розвиток СРЮ, зовнішню політику, а також збройні конфлікти на теренах Югославії   [3, с. 486-488].

Низка цікавих оцінок щодо косовської кризи міститься у праці               Л. Зашкільняка «Історія Центрально-Східної Європи» [8]. Автор зазначає, що однією з болючих проблем для СРЮ залишається становище в Косово. Ще в 1992 р. цей край проголосив себе незалежною республікою і утворив фактично «тіньову державу» з усіма атрибутами ( органи влади, товарно-грошові відносини, податки, напівлегальна система освіти, медичне обслуговування, соціальні допомоги ) [8, с. 633].

Найбільш значний науковий доробок з проблеми Косова вніс вчений-дослідник О. Маначинський, який присвятив ряд робіт з досліджуваної проблеми: «Косово і Метохія. Історичні перехрестя» [39], «Косово – осередок напруженості СРЮ» [38], «Вибух не стався. Поки що? Косово – міна уповільненої дії на Балканах» [37]. Автор прослідкував причини і передумови косовської проблеми. Зокрема вказавши, що вони є похідними від етноісторичних, політичних та економічних чинників, які і дотепер визначають особливості його переділу [39, с. 59].

Певний інтерес при розгляді досліджуваної проблеми займають роботи М. Каменецького  «Проблема Косово в історичному та сучасному вимірах» [24], «Косовська проблема від Маркса до Буша» [25]. Зокрема ці роботи насичені історичним аспектом і носять аналітичний юридично-правовий характер. Автор загострив питання на національному конфлікті між Югославською федерацією і албанським іредентизмом, які спробував простежити на протязі ХІХ – ХХ століття [25, с. 27-28].

Окремих елементів проблеми фрагментарно торкався А. Фененко «Балканський фактор и воєнно-политическая безопасность Європи» [52]. Зокрема автор акцентує свою увагу на воєнно-політичних процесах в Південно-Східній Європі, а саме на розпаді Югославії. Тож автор зазначає, що криза на Балканах це класична схема інтернаціоналізації внутрішніх конфліктів, яка порушується внаслідок балансу сил, в рамках одної геополітичної системи. Більшість балканських держав були досить слабкими у воєнному і економічному відношенні. І тому вся політика базується в цьому регіоні на балансуванні сил між США, Німеччиною,  Росією, ЄС та НАТО [52, с. 60].

Деякі конкретні питання теми нашого дослідження знайшли своє відображення у праці В. Волкова «Новий мировой порядок и Балканський кризис»[19]. Автор зазначає, що в середині 90-х років створюється так званий «новий світовий порядок», який дає певний збій  в балансі світової рівноваги і надає певне домінування США. Ця держава наважується на авантюрні кроки, зокрема оголошує воєнну кампанію проти Югославії. Результатом агресії стає створення на Балканах нового протектората НАТО [19, с. 35].

Подібні думки були порушені і в дослідженні Н. Васильєвої та               В. Гаврилова «Историческая судьба Югославки в ХХ веке» [10], в якому автори виносять наступні висновки, що з глобальної точки зору косовська проблема досить гостра, оскільки несе загрозу для цілої групи держав на Балканах. Захід ведучи відкриту проалбанську політику за допомогою НАТО створює «мусульманський кулак» на Балканах. Операція в Косово  виглядає зі сторони Заходу як  ломка світової геополітики – порушити старий ялтинський порядок. Це необхідно в інтересах  НАТО, і США, і підриву Росії [10, с. 444-445].

Оригінальною і цікавою на наш погляд є праця Андрича І. «Югославія. Косово. Європа» [15]. Автор наводить цікаві думки насамперед, що парадокс бомбардування Косово полягає, як завершальний акт розпаду тітовської Югославії. Так, сучасний світовий лад вкрай недосконалий і блискуча ілюстрація тому – очевидна безпорадність наднаціональної організації, яка власне і покликана розв’язувати кризи, подібні до косовської, – ООН. Тому країнам Заходу належить спорудження нового міжнародного правопорядку, здатного більш ефективно, захищати мир і права людини, ніж раніше. Правопорядку, який не залишає можливості, які для подвійних стандартів у політиці, які для національним егоїзмів, які для сваволі сильних [15, с. 175-177].

Низку цікавих оцінок подав В. Коршунов у праці «Армія звільнення Косово: терористичний прецедент в Європі» [16]. Причини кризового стану в Косово мають глибоке історичне коріння і криються в давніх міжетнічних протиріччях. У чому суть, оскільки край став терористичним прецедентом.  Світове співтовариство постало перед вибором – що є більш пріоритетним: боротьба з тероризмом чи захист прав людини. Втручання у внутрішні справи СРЮ, що виправдовується зневажанням там загальнолюдських  прав  і  норм,  що суперечать декларованій готовності всіляко боротись з тероризмом[16, с. 35-38].

Деякі конкретні питання теми нашого дослідження знайшли своє відображення у праці П. Тегуненка «Союзная республіка Югославія на рубиже ХХ – ХХІ века» [50]. Автор акцентує свою увагу на воєнних діях в 1999 році в Косово, їх передумовах і наслідках. Особливу увагу звертає на наслідках зазначаючи, що Косово стало європейським кримінальним центром, який наводить жах на сусідні країни. Все це підтверджує, що агресія розв’язала руки  албанським терористам і ВАК реалізовує жорстку кампанію  етнічної чистки, направлену проти сербів та інших меншин [50,    с. 38-39].

Поруч із дослідженнями окремих питань зовнішньої політики, міжнародних відносин дослідники звернули увагу і на внутрішньополітичні і економічні відносини. Так Е. Куряк  «Югославія у змінах» [32] подає аналіз характеру змін, які стались, насамперед змін внутрішньополітичного характеру, економічного становища, зовнішньої політики. При цьому зазначаючи, що такі кроки передбачають значно більше просування у радикальних економічних реформах, що означало би доручення до світових, європейських, регіональних та двосторонніх економічних угод, виходячи з власних можливостей. Усякі інші підходи віддалятимуть обидві сторони не лише від інтеграційних інституцій в Європі, але й будуть поглиблювати відстань між ними самими [32, с. 129].

Подібні проблеми порушив у своїй статті Козин В. П. «Косово на розпутьє» [29]. Зазначаючи, що після міжнаціонального конфлікту і вводу на територію Косово міжнародних миротворчих і поліцейських сил, в краї розпочали свою діяльність місії ООН і ОБСЄ і інших міжнародних організацій. В 2000 році були проведенні муніципальні  і  парламентські вибори, в ході яких була вибрана місцева Асамблея. Таким чином, Косово стало невід’ємною частиною СРЮ і одночасно рахуючись під міжнародним протекторатом [29, с. 74].

Серед монографічних публікацій потрібно відзначити дослідження      Ю. Рубинського «Політика Западноєвропейських держав в отношениях косовського конфлікта» [67]. Автор досить добре висвітлює позицію Європейського союзу до косовського конфлікту, зауважуючи, що для ЄС косовська проблема була важливим фактором і вони завжди стояли на позиціях політичного врегулювання шляхом внутрішнього само укріплення в рамках СРЮ. Крім цього висвітлюється і проблеми нової стратегічної концепції НАТО, політика Франції по відношенню до «югокризиса», особливості балканської політики Німеччини, позиції Лондона і Риму [67].

Заслуговує на увагу дослідження Е. Гуськової «Динамика косовського кризиса и политика Росии» [61]. Так подається аналіз основних етапів конфлікту в Косово, показано причини і наслідки розпаду СФРЮ і загострення ситуації, винесені основні проекти врегулювання і досить концептуально розкрита політика Росії, відносно подій на Балканах і власне до самого Косово [61].

Низка цікавих оцінок щодо косовської проблеми міститься у праці        А. Язикової «Косовський конфликт в балканськом политическом контексте» [72]. Зокрема подається цікаві висновки стосовно історичного опису взаємовідносин балканських країн на протязі ХХ ст., відповідно проводяться аналогії, як вони видозмінились в регіоні на рубежі 90-х років. А також подаються оцінки, власне, балканських країн по Косовському конфлікті, зокрема завжди активної Греції, Македонії, Чорногорії, заінтересованої Албанії, а також Болгарії, Туреччини, Румунії і Сербії [72].

Окремі аспекти даного дослідження знайшли своє відображення у роботі Е. Степанової «Политика США в отношении косовського конфликта» [70]. Так автор простежує еволюцію відносин, ставлення США до закінчення холодної війни після розпаду біполярної системи. В цьому контексті політику США по Косово умовно можна поділити на три етапи: 1) період дезінтеграційних процесів в 80-х рр. і розпад СФРЮ в 1992 р.;  2) період з 1992-1997 рр., коли на фоні конфлікту в Хорватії і Боснії Косово відійшло на другий план; 3) період з 1998 р., коли активізувались конфлікти і відповідно потребувалось американське втручання в Косово [70].

Певний інтерес викликає і дослідження Ю. Давидова «Проблема Косово в росийском внутриполитическом контесте» [60]. Аналізуючи історичний аспект російської політики на Балканах, автор приходить до висновку, що Росія, політика якої в даному регіоні традиційно була густо замішена на державних інтересах і сильних емоціях, може в котрий раз попасти, так домовити, в «балканську пастку». Хоча відмічає, що серби завжди являлись найбільш вірним союзником Росії на Балканах [60].

Важливе значення в нашому дослідженні займає праця «Війна в Югославії. Косовська проблема» [59]. Автор викладає історію конфлікту і простежує динаміку, також розглядає плани мирного врегулювання, детально аналізуючи варіанти врегулювання висунуті сербськими кругами, в тому числі проекти регіоналізації Сербії, і відділення Косово [59].

Значну увагу приділив косовській проблемі Н. Уайт у своїй праці «Історичні зміни на Балканах» [51]. Він зазначає, що процес врегулювання відносин між двома народами в краї, який розпочався з кінця ХХ століття помаленьку виходить. І за результатами виборів, які є найважливішим способом визначення громадської думки, говорить, що міжнародна присутність потребує реконструкції. Безумовно, потрібно передавати повноваження обраним представникам [51, с. 35].

Проблем, які ми досліджуємо повною мірою торкався . Фудич Р. «Балканська криза: геополітичний вимір» [53]. Він виносить наступні постулати, що після розпаду Югославії, в геополітичному плані США прагнуть усунути можливу конкуренцію Європи, протиставляючи інтеграційним процесам в європейському союзі ідею євроатлантичної солідарності, для підкріплення якої необхідні вогнища нестабільності в старому світі. В цьому контексті Балкани і покликані відіграти особливу роль [53, с. 156-157].

Окремі аспекти знайшли своє відображення у роботі Є. Гуськової «Югокризис начал разрастатса с момента его интернационализации» [21]. Так Сербія і Чорногорія являє собою приклад того, як країна повністю лишається свого суверенітету. І НАТО, яке було направлене на посткризове вирішення ситуації, не змогло вирішити основних питань – повернення біженців, налагодження демократичних процесів, оздоровлення економічного життя, самостійні вибори. Таким чином, діяльність НАТО не може вирішити національного питання в силу своїх задач і цілей [21, с. 80].

Різні аспекти досліджуваної нами теми порушував Я. Герасимов і          А. Тем’яшов «Косово. П’ять лет спустя» [20]. Де зазначається, що обстановка Косово залишається конфліктною і не вирішеною. Оскільки соціально-економічне становище створює негативний фон, економіка існує завдяки існуванню іноземної допомоги, політика взагалі далека від ідеалу і формується тільки виключно на національній основі. Таким чином, побудова демократичного і мультиетнічного суспільства на практиці наштовхувались на багато проблем [20, с. 184-185].

Окремих елементів з проблеми фрагментарної торкався А. Фудяков «Балканська криза характер, особливості, наслідки» [54]. Під «балканською кризою» у статті маються на увазі надії на території Балкан, як геополітичного і географічного феномену й як субрегіону наслідком яких стали: розпад Югославії, виникнення на її місці держав і державних утворень, а також територій під фактичним та юридичним управлінням міжнародної адміністрації та з присутністю міжнародних  військових контингентів; формування так званих «гарячих точок» - місць максимального накопичення кризового потенціалу й граничного загострення форм його виявлення, поділ субрегіону на зони гуманітарної катастрофи, актуалізація албанського чинника [54, с. 77].

Слід виділити і дослідження Ф. Лук’янова «Вокруг Косово идет большая политическая игра» [35], в якому автори вважають, що Балкани завжди були перехрестям чужих інтересів, полем битв – якщо не воєнних, то як мінімум дипломатичних. Косовські врегулювання – квінтесенція сучасних міжнародних відносин, які перебували у перехідному стані. Правові основи світового порядку стали занадто гнучкі. Тому юридично колізія не вирішена, оскільки доказати важливість і вищість першою над другою неможливе. Тому в даному випадку без допомоги заінтересованих сторін тут не обійтись [35,  с. 16].

Важливе значення в нашому дослідженні займає праця І. Тодорова «Позиція України щодо врегулювання югославської кризи» [49]. У статті розглядаються основні напрямки зовнішньої політики України щодо діяльності міжнародних організацій і проаналізовані переговорні процеси за участю українських представників. Таким чином, протягом останніх років Україна робила посильний внесок у розв’язання глибокої кризи в Косово. Позиція України щодо врегулювання залишається незмінною – лише шляхом переговорів, взаємних довгострокових компромісів можна досягти миру та стабільності [49, с. 86].

Потрібно відзначити і дослідження М. Капітоненка «Незалежність Косова як виклик для України» [27]. Проблема Косова являє собою виклик сучасній системі європейської безпеки. Складна суміш із геноциду, етнічних та релігійних суперечок, переплетіння геополітичних інтересів зробила цей край символом типових проблем, які можуть виникнути у будь-який географічній точці. Прагнення Косово поставило Україну перед дилемою. Визнати означає стати на позиції США і солідаризуватись, із тим зусиллями, визнати геноцид Сербії. Невизнання Косово Україною символізуватиме неготовність України солідаризуватись із новими принципами змін державного суверенітету, відмову від подібних методів розв’язання внутрішніх конфліктів [27, с. 46-47].

Заслуговує на увагу і праця Є. Хом’якова «Сербський край Косово і Метохія: історія та сучасність» [62]. Де автор зазначає, що єдине цього гострого конфлікту полягає у наданні Косово найвищого рівня самоврядування і гарантування прав і свобод мешканцям. В України небагато шансів прямо вплинути на розвиток ситуації косовської проблеми. Проте відсутність чіткої і зваженої позиції України може стати джерелом безпосередньої загрози її національним інтересам з двох напрямків поширення внутрішнього сепаратизму та компрометація іміджу України зовнішніми чинниками [62,  с. 3].

Серед сучасних, слід визначити дослідження В. Дівак «Косово, боротьба за незалежність: історія питання та його наслідки» [22]. У статті аналізується, що незважаючи на побоювання міжнародної спільноти щодо можливих загроз для регіону, проголошення незалежності Косово не матиме фатальних негативних наслідків: країни Європи досить спільні і впливові, що не допустить дезінтеграцію. Загалом аналізуючи історію розвитку сепаратизму в різних країнах, можна стверджувати, що коли існують об’єктивні передумови для будь-якого відокремлення, то воно відбудеться у той чи інший спосіб. Якщо ж таких передумов немає, то жодне Косово не стане причиною розділення країни [22, с. 118-119].

Оригінальною та цікавою на наш погляд є праця В. Козина «П’ять уроков «независимости» Косова» [30]. Зокрема автор робить наступні висновки, що проголошення незалежності Косова склало прецедент для міжнародних відносин. Так, по-перше  більшість країн світу, ще не проголосили підтримку, на яку очікували, по-друге було порушено норми міжнародного права, по-третє велась помилкова модель переговорного процесу, по-четверте край, що не був готовий до «незалежності», по-п’яте сценарій повтору Косово може відбутись в будь-який момент [30, с. 77-78].

Не менш цікавою є праця А. Мойсеєва «Косовський прецедент и система международного права» [42]. Автор спробував дати аналіз і оцінку двох принципів міжнародного права. Оскільки Косово стало класичним прикладом трагічної невід’ємності двох принципів права надій на самовизначення аж до відокремлення  і права держави на непорушність кордонів. Якщо визнати першим, то у ХХІ столітті може з’явитись 100 нових членів ООН, якщо другим, це спровокує нескінченні конфлікти в регіонах світу [42, с. 79].

Серед сучасної найновішої слід виділити статтю О. Коваля «Косово: рік по тому» [28]. Автор зауважив, що протягом останнього року ми мало чули про Косово. Хвиля інтересу до цієї теми згодом спала. Втім, у випадку з Косово такий перепочинок, радше, корисний, оскільки дозволяє без надмірної емоційності говорити про надію, котра ще рік тому могла «підірвати світовий порядок» призвести до народу суверенність, закласти основи нової глобальної ситуації і розстановки сил у світі. Тому, найважливіший етап боротьби за майбутнє Косова і його населення тільки розпочинається [28, с. 5].

Таким чином, джерела та історіографія дослідження є доволі масштабними, що створило сприятливі умови для започаткування об’єктивного, по-справжньому наукового дослідження і висвітлення проблеми Косова в системі міжнародних відносин. У працях сучасних істориків постало у всій своїй складності і повноті завдання створити нову історіографію досліджуваної проблеми, яка була б незалежною від ідеологічно-політичних пристрастей і уподобань, і будувалась не на міфах і припущеннях, а на фактах і реаліях.

Розділ 2. Причини, передумови та генеза косовського конфлікту

Балканський півострів через особливості свого геополітичного становища завжди був і залишається у фокусі зіткнення інтересів багатьох провідних держав.

Власне, вся історія Балкан – це постійний конфлікт національного, етнічного та релігійного чинників. Через ці обставини на півострові і утворився культурний, політичний та економічний простір, на якому тісно і своєрідно переплелись народи, культури, релігії.

Південні слов’яни один із народів, що вторглись у межі Південної і Західної Європи. У VI столітті нашої ери вони прийшли на Балкани і з’явившись тут дістали від імператора дозвіл на постійне проживання. Діставшись Дунаю вони оселились на схід від Далмації між річками Дрина, Босна  та Врбас неподалік хорватів [2, с. 304-305] .

Переважна більшість слов’янських народів, що говорили на мові, що нині іменується сербохорватською, влаштувалася в областях, що пізніше отримали назву Сербії, Хорватії, Чорногорії, а також Боснії і Герцеговини. Найбільш правдоподібним представляється той факт, що перші держави виникли в Північній Сербії, Чорногорії і районах Хорватії, лежачих далеко від побережжя. Приблизно у IX столітті нашої ери чужоземці  дізналися, що деякі з південних слов’ян іменують себе сербами або хорватами, хоча не зовсім ясно, чи відбиваються ці імена від назв народів або ж місць їх проживання. Не дивлячись на пізніше розмежування, як політичне, так і релігійне, мова, на якій говорила переважна більшість південних слов’ян, залишається практично незмінною і по нині [69] .  

Ім’я сербів було знайдено і в джерелах пов’язаних з повстанням Людевіта Посавського, а більшу інформацію можна віднайти ще й в візантійських джерелах, а саме всередині X ст. про них оповідає Костянтин Багрянородний. Також слід додати, що слово «Косово» за даними джерела означає по – сербське чорний дрізд ( «Земля чорних дроздів» ), у той час як  «Метохія» має грецьке походження і означає монастирське землеволодіння

(регіон де розміщені стародавні монастирі сербського патріархату) [9, с. 62] .

З найдавніших століть південні слов’яни попали під вплив Папи Римського, з одного боку, патріарха Константинопольського з іншого. До VIII або IX століття серби вже слідували звичаям і віровченню Риму, тоді як болгари були настільки ж ревно віддані Константинополю. Розмежування серед південних слов’ян по – справжньому почалось лише після Великої схизми 1054 року. Траплялось, що східна і західна церква були вимушені об’єднуватися перед лицем ісламської загрози, проте за словами Гіббона не надовго [68].    

В середні віки сербські і хорватські князі не мали ні постійної столиці, ні двору, ні адміністрації, ні законів. Як правило, вони очолювали досить рихлі союзи військових вождів, які в ту пору нишпорили по Балканах, стягаючи дань з переможених суперників. Сербія і Хорватія були не стільки національними державами, скільки провінціями, на зразок Уессекса або Мерсії в Англії [5, с. 746]. 

У VIII – XII ст. територія Косово і Метохія складала центральну частину сербської держави. Історичні, географічні, культурні, духовні, топонімічні та інші факти є переконливим доказом того – що область була колискою сербської культури і державності. Тут налічується 1300 пам’яток сербської культури середньовіччя. Особливе значення має комплекс Печської  патріархії, у ньому найціннішими пам’ятками є церкви святих апостолів (1253 р.) і святого Дмитра (1324 р.). Слід додати, що важливі культурні і історичні цінності мають монастирі Граканіца, Богородиця Левицькі, Патріарший Печ, Високі Декані, Раваницькій і Горнякський монастир. А також міста Прізрен і Ново – Брдо, які користувались величезною популярністю [37, с. 10].

Косово – один із найкрасивіших міфів сербської історії – це сербська Київська Русь, край оспіваний трубадурами і поетами. Тут, у численних древніх монастирях, за висловом одного сучасного бєлградського письменника зберігається реліквії нації. З середини XIV століття на територію Сербії починають нападати все частіше турецькі орди. Вирішальною стала битва на Косовому полі 15 червня 1389 року. Майже     30 – тисячну турецьку армію очолювану султаном Мурадом  і двома його синами Баязидом і Якубом, протистояло не менш потужне сербське військо під проводом князя Лазаря. В результаті серби не витримали тиску і зазнали поразки. Поранено князя Лазаря, захопили і стратили [7, с. 232].

Серби були переможені турками в битві на Косовому полі, з якої почалась багатовікова турецька окупація. Косово поле і сьогодні залишається важливою історичною пам’яткою й основою історичної свідомості про минуле, що символізує героїчну, волелюбну і трагічну долю сербського народу. Після Косовської битви настав період ослаблення сербської держави, що призвело до її занепаду 1457 році. Це був час економічного занепаду, ісламізації широкої сербської еміграції, і заселення цієї території турками і албанцями [13, с . 784].

Внаслідок терору і насильницького заселення албанцями – мусульманами, під час турецького панування серби змушені були безперервно залишати область Косово і Метохії. На родючу землю старої Сербії турки планомірно переселяли албанців із гірських районів, де вони жили сторіччями. За даними збережених турецьких джерел (дефтерів), албанці з старої Сербії жили окремо практично не було компактних, етнічних поселень. З цього часу намітився масовий відтік сербського населення з краю і посилені міграції албанців у цей район [3, с. 490].

Отже, з цього часу можна говорити про іншу точку зору на проблему Косово, яка існує зараз в історичній літературі. Зокрема в Албанії, навпаки вважають, що Косово є територією з автохтонним ілліром – албанським населенням, яке не тільки постійно проживало там у різні історичні періоди, а й становило більшість жителів. Дане суспільство, завжди виявляло надзвичайну стійкість до несприятливих історичних обставин, і завжди старалось адаптуватись до них. Мабуть і цей чинник і служив постійним стимулом для них [48, с. 8].

Наприкінці XVII століття серби приєдналися до боротьби християнської Європи проти Османської імперії і зробили посильний внесок в успіхи християнських армій. З допомогою сербських повстанців габсбурська армія вигнала турків з Угорщини, а потім переправившись через Дунай заглибилась в Сербію. З тим щоб забезпечити кордон і знову заселити свої землі, угорський король відкрив межі своєї країни для десятків тисяч сербів, які поселились у нинішній Воєводині. Православні серби вітали австрійців як своїх рятівників від турецького ярма, а ось албанці – мусульмани бились з непроханими гостями християнами і навіть створили власну прикордонну зону, (Крайну), для їх заборони [38, с. 11].

Слід сказати, що вкінці XVIII – в першому десятилітті XIXстоліття ідеї французької революції досягають південних слов’ян. Французи підкоривши Венецію і її володіння далматинців, незалежне місто – державу Рагузу, а потім велику частку Хорватії і Словенії, включаючи військовий кордон. Завойовники назвали на римський зразок підкорені землі  «Іллірійськими провінціями». Таким чином було звільнено від непосильної праці і феодальних повинностей велика частина жителів де заохочували розвиток торгівлі, ремесел і промисловості [10, с. 341].

Подібно до хорватів у 40-ві роки XIX століття була утворена сербська автономія, що вимагала об’єднання всіх сербів в одну державу. Серби намагалися наново відродити або ж, на худий кінець, винайти свою власну культурну спадщину. На самому початку XIX століття Сербія і Греція стали першими країнами, що зробили спробу скинути з себе ярмо османської імперії, яка увінчалась кривавими заколотами та репресіями [8, с. 558].

В умовах нової міжнародної ситуації в Європі і політичному стремлінні розбудженим подіями 1848 року, коли в Німеччині, Франції, Італії, Австрії одна за одною спалахували національні ліберальні, а то і соціалістичні революції. То політика Сербії різко міняється в цих умовах. Поширення гасла «Балкани – балканським народам» починає набувати дійсності і Сербія остаточно перетворюється на провідну субрегіональну силу яка перебрала в свої руки ініціативу у розв’язанні східного питання [12, с. 248].

Вперше ідея про необхідність здійснити для албанського народу своє право на самовизначення з’явилося у вигляді вимоги створення спеціального албанського віллаєта (області) за часів Оттоманської імперії. Албанці були головним знаряддям Туреччини в справі придушення свободи і національних рухів християнських народів на Балканах, які боролися за відтворення своєї національної держави. У 1878 році на Берлінському конгресі було усунено загрозу війни в Європі внаслідок територіальних претензій різних імперій один до одного. На підставі цього Сербія і Чорногорія отримали частку земель населених албанцями. В період східної кризи 1878 – 1879 рр. Косово стало центром об’єднувального і визвольного руху албанців, відобразивши властиву всім народам півострова тенденцію до створення цілісної економічної і політичної державної структури [31, с. 73- 74].

Після закінчення Балканських воєн 1912 – 1913 рр. Косово вперше увійшло до складу Сербії, а після Першої світової війни в склад Югославії, союзна держава Югославія склалась з наступних основних часток : Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Під владу Сербію була також віддана і Воєводіна із значною часткою угорців і відразу ж після цього з’явився нелегальний Косовський комітет, що ставив своїм завданням підготовку умов для воз’єднання з Албанією і що отримував моральну і матеріальну підтримку, як від Комінтерну так і від Італії [24,        с. 15].

Після проголошення незалежності Албанії в 1921 році її територіальні претензії до Сербії посилилися. З середини 30-х років Албанія стала ще й полігоном стратегічних інтересів фашиської Німеччини і Італії. У роки війни б’ючись на стороні фашиських окупантів албанці продовжували терор проти не албанського населення. Які фактично можна прирівняти до геноциду [16, с. 37].

Слід розглянути ще й такий фактор як демографічна ситуація. Так демографічне обличчя Косово і Метохії декілька разів змінювалось  цьому сторіччі під впливом глибоких соціально – економічних змін, політичних переворотів і безладь, а також у результаті визвольної боротьби сербського і чорногорського народів Османської імперії. Протягом п’ятьох сторіч оттоманського поневолення через політику тиску Туреччина примушувала до масової втечі православних сербів і чорногорців із Косово і Метохії  і переселенню в край албанців – мусульман із областей Албанії. Таким чином, співвідношенням сербського і албанського населення було суттєво порушено. Вже в 1929 році в населенні Косово було 61 % сербів і чорногорців і 39 % інших. Після поразки королівства Югославії в 1941 р. багато сербів були змушені залишити Косово під тиском албанських шовіністів і окупаційної влади. Поруч з цим йшло облаштування в Косово і Метохії албанців з Албанії і Туреччини, а також із інших європейських країн (Італії, Швейцарії, Австрії,) де жили албанські мігранти [71].         

Тільки протягом Другої Світової війни, приблизно сто тисяч сербів і чорногорців було вислано з Косово, така ж кількість албанців з Албанії була переселена на їхню місцевість. Після війни тодішній югославський режим заборонив 1683 сербським сім’ям у повернені у Косово і Метохію до своїх домівок. Тенденція зростання албанського населення була офіційно зафіксована у 1961 році, коли перепис зареєстрував 646 605 албанців, або 67,1 % від загального населення Косово. Після 1961 року, це демографічне явище набуло драматичних змін. Тільки у період між 1968 і 1988 рр. через виїзд слов’янського населення з Косово і Метохії, більш ніж 700 населених пунктів стали етнічно чистими. Згідно переписів 1971 – 81 рр. доля албанців у населенні Косово складала вже відповідно 73,7 %. Аналіз проведений у 1991 році, що базувався на оцінках центру Демографічного дослідження свідчив на користь великого зростання кількості албанців, яка складала 1 607 690 чоловік від загальної сукупності населення Косово, тобто приблизно 16,5 % від населення республіки сербів [23, с. 14].     

Очевидно, на тлі прогресивного росту албанського населення в 1961 – 91 рр. серед сербів і чорногорців відбувався зворотний процес. Їх кількість зменшилась не тільки  у відносному, але також і в абсолютній величині. Якщо у 1961 році у Косово мешкало 264 604 сербів і чорногорців або 27,4 % від загальної кількості населення, то у 1991 їх кількість впала до 214 555, тобто до 11% від загального населення краю. Після Другої Світової війни комуністична влада Югославії прийняла закон, що забороняв повернення сербів і чорногорців, хто лишив Косово, сподіваючись посилити довіру албанської національної меншості до нового режиму. Відповідно до офіційних даних приблизно 400000 сербів лишили Косово в останні роки [23, с. 14].

Літом 1946 року Є. Ходжа під час свого візиту до Бєлграда підняв питання про воз’єднання Косово з Албанією. Тіто відповів, що рано чи пізно це станеться, але в тодішньому міжнародному стані  це було б передчасним. У 1949 році у зв’язку із спробами Сталіна «розхитати» внутрішню обстановку в Югославії, Ходжа звернувся до нього, пропонуючи організувати антитітовське повстання Косовських албанців, але зустрів відмовив.

Косовари були наполегливі в досягненні своєї мети. В кінці 50-х початку 60-х в Косово вже діяла організація  «революційний рух за об’єднання албанці» [52, с. 54] .

Повоєнна Югославія була побудована на федеральному принципі як держава – союз народів з однаковими правами і забезпеченням всіх прав національних меншостей. Відповідно до конституції Федеративної Народної Республіки Югославії 1946 року Воєводині був наданий статус області і Косово передавалось Метохії. Розходження в стані Воєводини та Ксосово і Метохії, виражене в назвах «область» і  «край» , протримались до 1963 року, коли був введений термін  «Автономна область» [24, с. 16].

Відповідно до Конституції 1974 р. республіки та автономні краї отримували політичну та економічну самостійність. Так, автономні краї фактично мали подвійний статус, вони перебували у складі Сербії й одночасно отримали ж такі права, як сама Сербія в складі федерації. Тобто автономний край Косово і Метохія мав однакові права з республіками, крім одного – він не міг вийти із складу Сербії. Вважалось, що таким чином вдасться зберегти єдність країни. Однак швидко з’ясувалось, що тенденція до національного самовизначення суперечили ідеї побудови Югославської держави, а соціалізм з елементами самоврядування мало чим відрізнявся від соціалізму радянського [22, с. 109].

Навесні 1981 року на тлі загально-югославської кризи знову загострилось косовське питання. Оскільки албанці в Югославії були четвертою нацією за кількістю, то вважали, що мають право вимагати статусу республіки. У травні 1980 року помер Й. Броз Тіто – лідер Югославії протягом всього післявоєнного періоду. Особистість його була значним фактором у вирішенні проблем внутрішньої і зовнішньої політики країни, а авторитарний характер його влади стримував і не давав вийти на поверхню економічним, політичним і національним суперечностям [8, с. 633].

Вже через рік після смерті Тіто Косовські албанці виступили за надання автономного краю статусу республіки. Демонстрації протесту незабаром трансформувались у відкритий конфлікт албанців з поліцією та сербським населенням, який тривав до остаточного розпаду Югославії. Автономні області  в межах Сербії було зроблено рівноправними республіками, а та частина сербських людей, яка проживає в інших республіках у великій кількості, на відмінну від інших національних меншин не мала права використовувати рідну мову та алфавіт, організовуватись політично і культурно, розвивати унікальну культуру своєї нації [10, с. 373].

Рецепти виходу з кризи, які пропонувались політиками або фактично забезпечували панування сербської нації над іншими – перетворення Югославії на «Велику Сербію» або об’єднання в одну державу всіх територій на яких приживали серби. Звичайно, лідери інших республік не могли з цим погодитись. Меморандум зруйнував той крихкій етнополітичний та ідеологічний баланс, що існував в Югославському суспільстві. У цей період до влади прийшов молодий лідер Югославії С. Мілошевич. Граючи на національних почуттях сербів, він закликав до більш жорсткої національної політики і домігся скасування автономного статусу країв Косово і Метохія. Саме націоналізм С. Мілошевича підштовхнув Югославію до краху [17,        с. 132].  

За Конституцією Сербії 1990 р. залишились чинними всі привілеї країв Косово і Метохія та Воєводина, крім однієї – права на вето на рішення республіканського центру. Албанці вважали, що автономію краю знищено. Хоча Сербія й намагалась проводити деякі заходи щодо політичної та економічної стабілізації регіонів, всі вони виявились неефективними. В результаті регіон фактично розділився на два суспільства – сербське і албанське [32, с. 123-124].

Безсумнівно, виникненням конфлікту у сербській провінції Косово і Метохія було похідною від етноісторичних, політичних та економічних чинників. Які й дотепер визначають особливості його перебігу.

До етноісторичних причин Косовського конфлікту належать такі :

по-перше, Косово і Метохія – етнічне і національно – культурне перехрестя, «бочка з порохом», що може вибухнути від найменшої іскри. Цей край розміщується в центрі безпосереднього зіткнення двох цивілізацій сучасного світу – православної і мусульманської, що визначає особливу гостроту національних конфліктів у цьому регіоні;

по-друге, конфлікт має яскраво виражений етнотериторіальний характер з глибокими релігійними коренями, що історично закладені ще за часів Оттоманської імперії. Сучасна етнічна картина Косово – результат тривалого історичного процесу. До завоювання Балканського півострова Оттоманської імперії у XIX – XX ст. додавалась насильницька ісламізація частини автохтонного слов’янського православного населення. Водночас боротьба німецької імперії за припинення мусульманської агресії також мала характер релігійної війни і супроводжувалася насильницьким запровадженням католицизму [37, с. 87];

по-третє, протягом 500 – річної ісламської окупації активно велась національно визвольна боротьба ( особливо з XVII ст. ), що виливалась у партизанські війни і формування численних таємних організацій терористичного спрямування;

по-четверте, національно – визвольна боротьба велась за постійного іноземного політико – воєнного втручання, при чому великі держави керувалися вузько національними політико – економічними інтересами.

по-п’яте, різко змінилась етнодемографічна ситуація в регіоні в результаті демографічного вибуху. Якщо до початку 70-х років етнічні албанці становили до 60 % населення краю, то до середини 90-х їх частка в населенні краю досягала 90 % ( тобто населення стало моноетнічним ) [39,    с. 60].

До політичних причин Косовського конфлікту належать такі:

● внутрішня політична нестабільність;

● антисербська спрямованість американської політики, яка триває; про це свідчить той факт, що «розморожування» югославських рахунків у банках США і Європи Сполучені Штати Америки пов’язують з політичними вимогами до СРЮ;

● механізми «дисциплінування» балканських країн різноманітні, про те помітні зусилля альянсу щодо того, як за допомогою економічного співробітництва і політичного тиску схилити їх до більшої корпоративності, а отже. Встановити над ними стратегічний контроль;

● турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовий вплив у межах колишньої Османської імперії;

● заінтересованість провідних країн світу, насамперед США, в остаточному розпаді та підпорядкуванні СРЮ. Західні країни активно сприяють відокремленню краю, хоча на словах закликають вирішувати питання на основі територіальної цілісності Югославії [38, с. 13].

Німеччина відроджує геополітичні принципи концепції Середньої Європи і освоює за допомогою власної потужної економіки те, що було втрачено у  двох світових війнах на Балканах;

● нездатність керівництва СРЮ і Сербії своєчасно визначити політичну лінію щодо Косово, реалізувати політику національно – культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загострення обстановки і вплинути на лідерів опозиції;

● схильність керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту, украй непродуктивних через етнорелігійне забарвлення;

● прихована і відкрита підтримка сепаратиських настроїв місцевого населення з зовні як збоку мусульманських держав, так із збоку сильної албанської діаспори;

● наявність історичної національної ідеї етнічних албанців – створити так звану Велику Албанію [45, с. 5] .

До економічних причин Косовського конфлікту зараховують такі:

● економічні проблеми в Югославії, пов’язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестування і заморожуванням югославських рахунків за кордоном;

● низький промисловий рівень розвитку регіону, високий рівень безробіття  ( за деякими даними, до 60 % ), низький рівень освіти, що поряд з  етнічною непримиренністю провокує активне невдоволення дієздатного населення і створює підґрунтя для шовінізму, сепаратизму і тероризму;

● хронічна нестача кваліфікованих кадрів у виробничих галузях ( до тепер  переважна більшість спеціалістів були сербами, про те події останніх років призвели до того, що майже всі спеціалісти – сербі залишили Косово, а це одразу далося в знаки );

● розвиток тіньової економіки, що призвело до порушення основ косовського господарства;

● великі запаси на території краю корисних копалин, в тому числі рідкоземельних ( до 50 % запасів колишньої Югославії цинку, олова і срібла, 98 % - хрому і 36 % - магнезитів ), що дає можливість керівництву сепаратистів сподіватися на одержання достатніх засобів для автономного існування;

 ● фінансова підтримка підтримку сепаратистів збоку іноземних  держав ( Албанія, Туреччина, ісламських держав Азії та Африки ) [32, с. 147].

В 90-х рр. в краї розпочалась кампанія громадянської непокори і розгорівся масовий бойкот. Розпущений парламент на таємному засіданні вирішив приступити до утворення „паралельних державних структур” парламенту і уряду у підпіллі. Албанські вчителі і педагоги відказалися іти шляхом нової шкільної програми і виразили бажання вчити дітей на албанській мові. У відповідь влада перестала фінансувати албаномовну школу. Так сформувалась нелегальна система школи, яка охопила понад 400 тис. дітей ( 480 шкіл ) і 15 тис. студентів ( 13 факультетів університету). Таким чином в Косово сформувалось дві системи управління, кожна з яких мало свої органи управління влади, економіки, освіти і культури [13, с. 785].

В 90-х рр. у зв’язку  з формуванням багатопартійної системи в СФРЮ починають виникати політичні партії і в Косово. Вони виступали з програмами, направленими на рівноправне положення албанців в Сербії. Серед них – Демократична спілка Косово (ДСК), Демократична мусульманська ліга реформ. Пізніше додаються Албанська демократично-християнська партія, парламентська і соціал-демократична партія Косово. Слід сказати, що ДСК стала самою впливовою політичною силою в краї, а авторитет її лідера Ібрагіма Ругови був відомий на весь регіон. І. Ругова призивав своїх сподвижників  до ненасильницького опору, щоб не призвести до серйозних сутичок. Пізніше ця партія стає передовою силою, яку жителі краю назвали «лідером національного руху за незалежність Косово» [22,       с. 111].

У вересні 1991 р. косовські албанці провели референдум про незалежність краю і переважною більшістю висловилися за утворення незалежної республіки, а 24 травня 1992 р. провели президентські і парламентські вибори. Виборці віддали свої голоси І. Ругові (95 %) як президенту «республіки Косово» і його партії ДСК 78 %. Керівництво Сербії об’явило ці вибори незаконними і участі в них не брали [18, с. 1- 2].

В цілому суть проблеми у Косово виражалась в зіткненні інтересів албанського населення краю, яке відділилось від Югославії і створило свою національну державу, і інтересів республіки Сербія, яка виступала за цілісність своєї території. Обидві сторони використовували всі доступні міри для вирішення поставлених цілей. Таким чином ситуація в Косово генеральний секретар ООН як безвихідну, оскільки сторони дотримувались діаметрально протилежних поглядів на статус і питання майбутнього [50,     с. 33].

На фоні розвалу країни, конфліктами в Хорватії та Боснії і Герцеговині, вирішення проблеми Косово Бєлградом відійшло на невирішений термін. Зрозуміло, що керівництво утримувало ситуацію під контролем. Як повідомляли албанські джерела, міліція постійно проводила обстеження і обшук в албанських селах, тримала під контролем всі дороги, регулювала діяльність ЗМІ, і всі сфери суспільства. Албанці старались не відповідати на ці репресії, і використали паузу для політичної консолідації. Пізніше цей час назвуть «часом Ругози», коли позиції ДСК і її лідера значно зростуть і посиляться [59].

Дійсно «вольовий терпеливий і хитрий» Ругова в цей час , багато робив для того, щоб привернути увагу міжнародної громадськості до проблем Косова. В 1993 р. в період поїздки до США він заручився підтримкою Вашингтона, в результаті чого було відкрито американський інформаційний центр в Приштині. Адміністрація США визнавала ВАК як основну легальну силу і І. Ругову як реально проголошеного президента. Пізніше в Косово почали заявлятись і інші іноземні гості, які висловлювали свої позиції [70].

Посильний внесок зробили представники Великої Британії та Франції, які побували тут у 1994 р. За їх оцінками 38 % населення очікували вирішення проблеми від політичного керівництва, 20 % від США і 11 % від ЄС. Члени делегації виражали небезпеку з боку відносного посилення «радикалізму і навіть екстремізму» ДСК. А взагалі позиції Великої Британії по Косовському конфлікту виділялись від політики інших держав. І Лондон грав роль арбітра міжконтинентальними партнерами [62].

Німеччина у свою чергу посилалась насамперед на пріоритет права націй на самовизначення, порівнюючи з територіальною цілісністю, оскільки це послужило юридичною основою об’єднання Німеччини. «Ми не можемо відказувати іншим в тому що стало ефективним для нас», підтверджували німецькі лідери. Італія з початком конфлікту старалась призупинити потік біженців, схиляючись скоріше прийняти сторону косовських албанців. Вона звинувачувала у відповідальності СРЮ за відсутність компромісу, хоча була заінтересована в мирному врегулюванні [67].

В 1994 р. відбулась міжнародна конференція з питань Югославії, яка закликала до початку діалогу конфліктуючих сторін. Обидві сторони з великими зусиллями пішли на переговори стоячи на своїх позиціях. Албанці вимагали терміново зупинити репресії і вигнання населення. В свою чергу серби вимагали, щоб албанці признали Сербію «своєю країною». І в таких умовах тільки у вересні 1996 р. Мілошевіч і Ругова підписали меморандум про взаєморозуміння в області освіти [61].

Осінню 1996 р. ситуація знову загострилась через убивство сербом албанського громадянина, яке визвало акції протесту з боку албанських бойовиків ВАК. Як писав один із керівників національного руху А. Власі «1997 р. закінчився період моделювання статусу Косова , концентрації політичних сил». Назрів серйозний поворот, коли косовські албанці вже не вірили в ефективність мирного врегулювання [8, с. 633-634].

Дійсно в 1998 р. розпочалась різка радикалізація сепаратистського руху в Косово, серед якого можна виділити три течії. Перша – політична, яка діє через ДСК на чолі з І. Руговою. Друга – зв’язана з діяльністю керівництва в підпіллі на чолі з Б. Букові. Третя течія, яку очолює ВАК, носить в собі екстремістський характер і діє терористичними методами. В цей час ВАК ініціювало вибух конфлікту, який вилився в сутички з сербською поліцією [66].  

Отже, з вище вказаного можна підвести наступні підсумки. Югославія – це багатонаціональна і багатоконфесійна держава, для якої національне питання завжди було болючим. Більшість народів, що входили до її складу мали власний історичний розвиток: одні перебували під ярмом Туреччини, інші – під пануванням Австро – Угорщини, хтось боровся за звільнення зі зброєю в руках, а хтось очікував сприятливих умов. Розбіжності в суспільно–економічному, політичному, культурному та релігійному розвитку, різні погляди на принципи розвитку державності, на історичну перспективу і створили проблему, яка відносною тишиною вибухнула конфліктом у Косово. Здавалось би сучасні міжнародні відносини побудовані так, що стирають відмінності між народами і країнами. Але такі тенденції в суспільстві навпаки примушують людей міцніше триматись за своє коріння. Цим можна і пояснити такий бурхливий інтерес до національного питання в Косово.  

                    

    

Розділ 3. Методи і проекти врегулювання косовської проблеми

Завершення «холодної війни» не тільки кардинально змінило геополітичну ситуацію в Європі, а й породило нові проблеми, пов’язані насамперед з підтримкою миру і стабільності в усьому світі й на Балканах зокрема. Припинення ідеологічного протистояння і крах біполярного світу призвели до почастішання конфліктів усередині держав. До існуючих осередків ворожнечі додалися нові, небезпечніші, спричинені націоналізмом, етнічною, релігійною та клановою нетерпимістю.

Конфлікти, що виникають, породжують осередки напруженості в тому чи іншому регіоні, впливають на загальний стан міжнародних відносин.

В соціалістичний період розвитку Югославії вирішення проблеми Косово розв’язувалося різноманітними методами: в роки, курсу партії «проблема інтернаціонального суспільства і національних рухів» замовчувалась, пізніше для наведення порядку використовувались міліцейські сили, розглядались політичні і економічні міри тиску. При цьому, слід зазначити, що найбільш цікаві плани врегулювання кризи висувались в момент найбільш гострої ситуації в Косово.

Відомий сербський письменник Добріца Чосич ще в 1968 р., виступаючи на пленумі ЦК союзу комуністів Сербії, відкрито говорив про проблеми в міжнаціональних відносинах в країні, в тому числі й про косовську. Письменник вперше підняв питання про нетерпимість і навіть ненависть між народами Югославії. Чосич вже тоді представив план розділу краю на сербську і албанську частину, за яким велика частина сербської культури, більше 200 пам’ятників православних церков і монастирів, якими багато Косово, – збереглось би за Сербією. Проте план не мав підтримки [61].

Питання про поділ Косово знову виник в 90-х рр. в час нового загострення обстановки в краю. Тоді професор Броніслав Крстіч запропонував свій варіант вирішення проблеми, виходячи з того, що в Косово зіткнулись два права «історичне право сербського народу і етнічне право албанського». Їх можна примирити тільки в тому випадку, якщо розділити територіальною. Тому він виступив з ідеєю поділу території Косова, взявши за основу перепис 1961 р., який проходив ще до початку албанського демографічного буму. За «планом Крстіча» албанцям повинна була відійти територія, на якій знаходяться пам’ятники албанської культури, а також західні і східні області заселені переважно албанським населенням. Цим землям він запропонував забезпечити широку територіальну автономію. А всі інші території з сербським і португальським населенням могли б інтегруватись в склад Сербії і Чорногорії. Проте албанські учені і політичні діячі назвали його не прийнятним [55, с. 2].

В 1996 р. академік Міодрач Йовічіч висунув ідею регіоналізації всієї країни, згідно якої Косово і Метохія мали стати двома регіонами. Такі висновки були зроблені виходячи з таких причин: по-перше, Сербія повинна зберегти Косово і Метохію, по-друге, в теперішньому світі всі громадяни незалежно від національності має рівні права, тому національна автономія – анахронізм, по-третє, край Косово і Метохія починаючи з 1945 р. являвся джерелом постійних проблем для Сербії. План Йовічіна заключався в тому, щоб розділити країну на 13 регіонів – територіальних одиниць з широкою автономією і своїми органами влади – двопалатною скупщиною і урядом, але не маючи елементів державності. При цьому кожний регіон представляв би собою географічне, економічне і культурне ціле [22, с. 110].

Цікавий план був запропонований сербським істориком Душаном Батаковичем, який увійшов в історію під назвою «кантонізації Косово». За планом весь край потрібно було розділити на 18 кантонів, в п’яти із яких сербське населення мало складати більшість. Сербські кантони могли би   війти в конституційну систему Сербії, а албанські підтримували б зв’язки з Югославією на федеративному рівні і мали б незначні обов’язки по відношенню до Сербії [53, с. 149].

В 1996 р. до вирішення косовської проблеми активно підключились і міжнародні організації. В цьому процесі прийняли участь контактна група по колишній Югославії, ООН, ОБСЄ, НАТО, а також керівництво окремих   країн.

Зрештою, у травні 1996 р., під тиском міжнародних інституцій, розпочався переговорний процес за участю поміркованого косовського лідера І. Ругови, президента СРЮ С. Мілошевича й уряду Сербії, але він завершився нічим. Під приводом боротьби з албанськими терористами серби, використовуючи танки, міномети й артилерію, розпочали обстріл албанських населених пунктів на сході Косово та поблизу кордону з Албанією. У відповідь нелегальна АВК закликала до зброї всіх чоловіків-албанців. Конфлікт між Бєлградом і Приштиною та локальні сутички ворогуючих сторін переросли у справжню громадянську війну [3, с. 499].

Міжнародне співтовариство було серйозно стурбоване ескалацією конфлікту в Косово, що загрожувало безпеці й стабільності усьому балканському регіону і закликало до мирного розв’язання проблеми. «Ми глибоко стурбовані кровопролиттям, що продовжується в Косово, що загрожує безпеці і стабільності усьому Балканському регіону. Ми переконані, що проблеми в Косово найкраще можуть бути вирішені завдяки процесу відкритого діалогу між офіційним урядом в Бєлграді косовськими албанськими лідерами, –зазначається в документі держдепартаменту США. – Ми шукаємо мирного вирішення кризи, що гарантує відновлення людських і політичних прав, яких систематично позбавлялося косоварське албанське населення з часу знищення Бєлградом автономії в 1989 р.» [13, с. 786].

Переговори Бєлграду й Приштини, не допомогли нормалізувати становище. Збройне протистояння тривало. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Велика Британія, ФРН, Італія) у заяві міністрів закордонних справ виступає із жорстокою вимогою до Бєлграда й Приштини розпочали мирні переговори на основі десяти принципів, вироблених контактною групою, суть яких – збереження територіальної цілісності Сербії та Югославії й надання краю Косово широкої автономії [11, с. 341].

На цій основі на конференції в Рамбуйе (Франція), яка проводилася в лютому 1999 р., югославський уряд під керівництвом президента                     С. Мілошевіча був поставлений перед ультиматумом, умови якого були свідомо неприйнятими. Документ був складений головним чином американським держсекретарем Мадлен Олбрайт і німецьким міністром закордонних справ Йошкой Фішером.

Фішер заздалегідь добився того, щоб Європейський Союз на переговорах в Рамбуйе представляв австрієць Вольфганг Петріч. Петріч не лише був рішучим противником Сербії, яка домінувала в Югославській Федерації, але і мав тісні зв’язки з ОАК. Він організував участь представників партизанського руху в конференції. ОАК за столом переговорів представляв Хашим Тачі.

Де-факто це означало дипломатичне визнання Тачі, який у той час знаходився під слідством у зв’язку з терористичними нападами на сербські сили безпеки і ліквідацією незгодних серед бойовиків ОАК. Німецькому уряду вдалося добитися того, щоб ОАК стала визначальним політичним чинником в Косово.

Як і очікувалося, сербська делегація ультиматум відкинула, відмовилася дати згоду на введення до Косова військ Північноатлантичного альянсу [59].

У ході конфлікту в Косово держави – члени ЄС з березня 1998 р. намагалися спільно з США примусити Бєлград припинити переслідування косовських албанців. На відміну від 1991 та 1992 рр., коли у поглядах країн ЄС панували великі розбіжності стосовно оцінки політики С. Мілошевича, тепер усі європейські країни були обурені сербською агресією переслідувань. У вересні 1998 р. країни – члени НАТО прийшли до висновку, що за умови продовження сербської війни проти албанців доведеться застосувати збройні засоби, у крайньому випадку навіть без мандату Ради Безпеки ООН [19,        с. 31].

Таким чином, в результаті довготривалої дискусії прийнято рішення від 24 березня 1999 р. про початок агресії НАТО проти СРЮ. Збройні сили НАТО нанесли ряд повітряних ударів по позиціях сербських військам, котрі несуть відповідальність за жорстокі акції а Косово. «Ми вимушені діяти рішуче по деяким причинам. Наші дії направлені на захист тисячі невинних жителів Косова. Направлених на те, щоб обеззброїти порохову бочку в серці Європи, яка вже двічі вибухала у цім столітті, приводячи катастрофічні наслідки. Наші дії направлені на те, щоб разом стати на захист миру. Наш шлях такий: продемонструвати серйозність намірів НАТО, щоб керівництво Сербії зрозуміло необхідність зміни свого курсу. Затримати кровопролиття і наступ на мирних жителів Косово» – зазначалося в заяві керівництва НАТО [1,с. 72-74].

Можливе припинення повітряних ударів передбачалося, як тільки офіційний Бєлград погодиться на наступні вимоги:

«― забезпечити припинення всіх військових дій та негайне припинення насильств і репресій в Косово;

― вивести з Косово військові, поліцейські та воєнізовані загони;

― погодитися на розташування в Косово міжнародних військових сил;

― погодитися на беззастережне та безпечне повернення всіх біженців і переміщених осіб, а також на безперешкодний доступ до них гуманітарних організацій;

― забезпечити дійсні гарантії своєї готовності до співробітництва з установленням політичних рамок договору на основі домовленостей в Рамбуйє» [53, с. 152].

С. Мілошевич міг добитися успіху своєю стратегією, очікуючи припинення бомбардувань НАТО і сподіваючись, що під тиском громадської думки західних держав  будуть припинені повітряні операції проти Югославії. Крім того, він сподівався, що його підтримає Росія. З початком повітряних ударів НАТО, Росія висловила протест проти дій альянсу. Саме загострення відносин між Росією і НАТО, а також її симпатіями до Сербії бажав скористатися С. Мілошевич. Держсекретар М. Олбрайт у цьому зв’язку зазначила: «Ми постійно контактуємо з Росією, що висловила протест проти дій НАТО в Косово. Ми не були здивовані цим, і ми не відмовилися від спроб співробітництва з Росією, щоб покласти кінець цій кризі» [60].

У цій ситуації федеральний уряд Німеччини виступив із дипломатичною ініціативою, що похитнула підвалини сербської політичної стратегії – Росія не виступила на боці сербів. Завдяки цьому вдалося показати громадськості, що західна спільнота держав працює над дипломатичним вирішенням конфлікту, а не тільки веде мову про збройні напади. «Нашим самим головним завданням буде впровадження в дію плану тривалого миру і стабільності на Балканах. Всі наші партнери по великій вісімці погодилися з тим, що потрібно допомогти трансформувати всю Південно-Східну Європу так, як була перетворена Західна Європа після Другої Світової війни і Центральна Європа після «холодної війни». Ми бажаємо відкрити демократіям регіону шлях до процвітаючого майбутнього»,  – підкреслив Б. Клінтон у Бонні в червні 1999 р. [66]

План Німеччини як лідера Ради ЄС вдалося здійснити, і 6 травня Росія в Бонні поставила свій підпис під резолюцією «великої вісімки», в якій йшлося про повне виведення югославських військових угрупувань і міліції з Косово та про забезпечення присутності міжнародних цивільних та військових сил на цій території.

Російський уповноважений з питань Косово Черномирдін теж доклав певних зусиль для успішної реалізації цього плану, відвідавши 2 червня спільно з представником ЄС Марті Ахтісаарі Бєлград, де представили нову концепцію мирного плану, дещо уточнену з огляду на вимоги та застереження Бєлграда. Розчарування з приводу байдужості Росії, а також гнітюче враження від бомбардувань НАТО та зруйновані югославські інфраструктури привели до того, що Югославія була деморалізована [46,      с. 4].

Незважаючи на подальші проблеми, 10 червня було підписано резолюцію 1144 Ради Безпеки ООН, в якій було визначено умови сучасного мирного розв’язання конфлікту. Так, канцлер Г. Шредер у цьому зв’язку заявив: «Політика, якої ми від самого початку дотримувалися в цій кризовій ситуації, виявилася правильною».

Після виведення сербських військових сил та приходу миротворчих сил КФОР, до Косово повернулося албанське населення, але це ще не означає, що проблеми вирішені. Таким чином, було започатковано координовану допомогу відбудови країни під європейським керівництвом. «Нині, коли міжнародні сили знаходяться тут, ми можемо бути більш оптимістичними про майбутні перспективи Косово. КФОР і міжнародна тимчасова адміністрація повинні зараз створити надійні і демократичні умови для кожного, хто проживає в Косово» [36, с. 9].

Як показав досвід врегулювання в Косово, що стала наочним прикладом застосування доктрини «глобального управління», здійснення заходів, покладених нейтралізувати конфліктний потенціал, у будь-якому випадку припускає встановлення над даною територією міжнародного протекторату. Здійснюючись від імені ООН силами НАТО або ЄС, він виражається у тому, що легітимні та вибрані народом владні органи даної території володіють лише обмеженим суверенітетом, підпорядкувавши свої дії високим представникам міжнародних організацій [25, с. 27].

Миротворчий процес Косово відбувався на взаємодоповнюючих зусиллях різних міжнародних інститутів (ООН та її різні агентства, ЄС, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, МВФ, Світовий банк). Вони були покликані взаємодіяти не тільки з номінальними керівниками країн чи з лідерами ворогуючих етнічних громад, а й з широкими колами громадського суспільства [29, с. 80-81].

Попри те, що реалізація доктрини м’якої окупації в конфліктних регіонах на Балканах дозволила досить ефективно перевести протистояння з «гарячої» стадії у стадію стабілізації, оцінка реального миротворного досвіду в колишній СФРЮ виявилась неоднозначною. Одна з основних претензій, які здійснюють міжнародний протекторат, обумовлена неупередженим ставленням. Інша претензія пов’язана з тим, що дії миротворчих місій, керованих ООН, часто спрямовані не стільки на примирення ворогуючих сторін, стільки на здійснення примусових заходів [54, с. 82-83].

Слід сказати, що дії миротворчих сил (КФОР) і адміністрації на території Косова в короткий час зуміли і скомпрометувати саму ідею миротворчих місій під егідою ООН, чим нанесли моральний ефект.

Більше того для виправдання своєї агресії проти Югославії країни НАТО, запропонували її блокаду і стали посилено добиватись відсторонення від влади  С. Мілошевича, і зведення з ним особистих рахунків. В хід був запущений міжнародний трибунал по воєнним злочинам в Югославії, С. Мілошевича було звинувачено в геноциді албанського населення в Косово [34, с. 63].

Якщо солідаризуватися з діями НАТО, то зрозуміло, що лідери Заходу приймали рішення у ситуації крайньої потреби, в умовах гострого дефіциту можливостей і часу. Але це зовсім не звільняє їх від необхідності діяти розумно та грамотно. Ні того, ні другого, на жаль, не спостерігалось. Здається, зараз західна громадськість почала усвідомлювати не очевидний спершу факт: війна, покликана нібито порятувати Косовських албанців від знищення, а призвела до найбільшої у новітній історії Європи гуманітарної катастрофи, жертвами якої стали, у тому числі, ті ж албанці…[15, с. 176].

Якщо покликатися на вищезгадані цілі натовського втручання, то недалекоглядність Заходу є незрозумілим. Але вона доволі легко пояснюється і віддається іншій меті, також публічно проголошеній: «покарати Мілошевича». І справді, сербський президент заслуговує покарання – вельми ймовірно, що й карного. Оскільки тих проблем, які він приніс країні і народу є непоправними [41, с. 2].

Цікаво стояло і питання прав. Чи можна було захищати права людини у будь-якій частині земної кулі будь-якими засобами, включно із воєнним втручанням, якщо на ділі ця готовність, зазвичай, застрягала у ситі безконечної кількості застережень. Оскільки досі Захід не втручався у тибетські справи – тому що Китай надто великий і сильний; у чеченську бойню – тому що боявся підірвати позиції Єльцина; у винищення курдів – тому що Туреччина є його стратегічним союзником; у кампучійське та угандійське пекло – бо ці країни далеко і, загалом, не надто важливі для Заходу  [51, с. 58-59].

Зрозуміло, що такий порядок врегулювання конфлікту породив багато суперечок і неоднозначних оцінок. Так соціально-економічне становище в Косово досить таки складне. За офіційною статистикою на 2001 р., 60% населення були безробітними, при тому, що воно являється найбільш молодим в Європі. Відсутність робочих місць і нестабільність створює привід для маргиналізації значної частини населення та укріплення націонал-радикальних ідей. Економіка краю продовжувала розвиватися за рахунок іноземної допомоги. При цьому майже паралізованим залишався промисловий сектор й повільно розвивалася сфера послуг (торгівля, ремонт), модернізації потребувала транспортна і енергетична інфраструктура [20,       с. 184-185].

Далека від ідеалу ситуація і на політичній арені Косова. Основними показниками формування партій і організацій на початок ХХ ст. залишалася національна приналежність, а не політичні погляди керівників і членів партій. В результаті муніципальних і парламентських виборів, проведених при організаційній, фінансовій і матеріальній допомозі ОБСЄ, перемогу одержали партії етнічних албанців, а саме Демократичний союз Косова (ДСК – лідер Ібрагім Ругова) і Демократична партія Косова (ДПК – лідер Хашим Тачі) [32,  с. 122-123].

Таким чином, в Косово сформувалася специфічна політична ситуація – формально край належав суверенній Сербії при фактичному міжнародному протектораті, підтриманому міжнародним миротворчим військово-поліцейським контингентом. Все це створювало передумови для перетворення Косово на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу. Політичні наслідки такої подвійності викликали серйозні проблеми всередині сербського суспільства [50, с. 38].

За сім років, що минули після закінчення кампанії в Косово, міжнародна військова присутність від максимальної чисельності 70 000 військових у 1999 зменшилось до 20 000. Це стало чіткою ознакою того, що загроза безпеці знизилась і було досягнуто значного прогресу. 

За словами Ніколаса Уайта існує дві головні проблеми міжнародної присутності в регіоні, яка формувалася після закінчення конфліктів різного роду і розроблялася з метою врегулювання конкретних надзвичайних ситуацій, які могли виникнути у пост конфліктному середовищі.

По-перше, в Косово надзвичайні повноваження міжнародних організацій самою своєю природою гальмували демократизацію регіону. Простіше кажучи, доти, доки Верховний представник має так звані «Боснійські повноваження», що дозволяють йому скасувати рішення місцевих органів влади, нав’язувати законодавчі акти та звільняти місцевих посадовців, країна не зможе побудувати справжню демократію і забезпечити виконання політичних вимог, що є передумовою підписання з ЄС угоди про стабілізацію та асоційоване членство [51, с. 33].

По-друге, міжнародна присутність у регіоні значним чином спотворює процес інституційного розвитку, що є необхідним для підвищення ефективності урядових  та адміністративних структур. Так в Косово міжнародна спільнота буквально витискає місцеві інституції – наймає на роботу найбільш кваліфіковану молодь, пропонує їй заробітну плату, яку не може забезпечити ні тамтешній державний, ні приватний сектор і розробляє політичні рішення, не беручи на себе реальної відповідальності за їх наслідки [44, с.3].

Фактично відбувається внутрішній «відплив мозків». Більшість таких заходів інституційного розвитку та демократизації, які реалізуються в регіоні, мають разовий характер, є непродуманими і малоефективними. В місцях, що знаходяться під міжнародним протекторатом, головна стратегія щодо більшості напрямів роботи змінюється кожні два роки (інколи частіше), зі зміною ключових осіб у міжнародних місіях. Бракує послідовності реформ, що вочевидь суперечить логіці процесу приєднання до ЄС [17, с. 136].

Отож, як зазначає Герольд Клаус, представник ОБСЄ, існують дві конкретні пропозиції. Потрібно зняти протекторат і значно обмежити його вплив у Косово. У найближчому майбутньому мандат міжнародних сил в Косові повинен застосовуватися подібно до того, як застосувався мандат союзників у Берліні в 1960-х роках, тобто їх повноваження повинні бути мінімальними і слідкувати в руслі політичної динаміки [67].

Організація Об’єднаних Націй повинна відійти від безпосереднього керівництва економічними процесами і зосередити свої зусилля на ключових завданнях інституційного розвитку, таких як створення Міністерства внутрішніх справ Косова на багатонаціональній основі. ООН повинна також заохочувати інституції Косова до виконання двох ключових вимог – цілковитого повернення переміщеним особам їх приватного майна і гарантувати безпеки усіх громадян Косова [34, с. 65].

І найголовніше – ООН та КФОР повинні бути готовими до будь-якого спалаху насильства, подібного тому, що стався в березні. Тобто, міжнародна присутність повинна наповнити змістом поняття самоврядування і зосередитись на своєму мандаті, що передбачає гарантування безпеки та захист меншин. Чого не варто робити Організації Об’єднаних Націй, так це втручатися у муніципальне землевпорядкування, чи очолювати наглядову раду місцевої компанії, що займається телекомунікаційними послугами, прибиранням сміття, або іншим бізнесом [23, с. 15-16].

Замість разових заходів, що реалізується міжнародною спільнотою в різних країнах світу, Європа повинна започаткувати і стимулювати процес конкретної підготовки до вступу в ЄС навіть у тих країнах, які поки що не готові до переговорів про членство. Такий крок сприяв би розширенню присутності Європейської комісії в усіх країнах, що прагнуть європейської інтеграції, зосередженню на питаннях економічного та соціального вирівнювання, розвитку фінансових інструментів структурного розвитку та адаптації до членства (наприклад, через Спеціальну програму розвитку села та сільського господарства, чи розробку структурної політики на період підготовки до вступу в ЄС) [20, с. 188-189].

Починаючи з 2007 р. кожній державі Південно-Східної Європи, з якою укладається угода про стабілізацію та асоційоване членство, буде надано можливість брати участь у будь-якій програмі. Строкова стратегія міжнародної спільноти щодо Балкан повинна мати на меті цілковиту інтеграцію країн регіону до євроатлантичних структур – ЄС та НАТО. Було б добре мати такий міцний якір майбутньої стабільності і для інших неспокійних регіонів світу [35, с. 15].

Загалом у 2007 р. міжнародна присутність має виглядати зовсім не так. Скрізь владні повноваження повинні належати демократично обраним урядам. Скрізь пріоритетним завданням у сфері безпеки повинно бути зміцнення внутрішніх (багатонаціональних) сил поліції, а не їх заміщення. Скрізь необхідно  розширити присутність Європейської комісії, яка повинна  не лише встановлювати європейські стандарти, а й сприяти тому, щоб місцеві інституції відповідали їм. Повинні розпочатися активні переговори щодо членства в ЄС. Якщо Приштина хоче бути там вона повинна докласти багать зусиль [50, с. 35].

Таким чином, з вище вказаного можна зробити наступний висновок, що конфлікти на Балканах, в особі косовського, мають давні корені і якими вони б не були, їх неможливо розв’язати дуже швидко. Це можливо тільки в наслідок довготривалого процесу різних підходів, шляхів і спроб врегулювання. Такі проблеми вирішити можна тільки у такому випадку, курсом демократизації, створенням економічного і соціального добробуту, і посилення регіонального співробітництва. Ці передумови і дадуть бажану стабілізацію і мирне розв’язання проблеми, що крайньою точкою виходу з конфлікту стане той факт, коли Косово стане асоційованим членом ЄС і інших міжнародних організацій.

Розділ 4. Незалежність Косова і наслідки для світових глобалізаційних процесів

Косово є частиною Сербії, проте з 1999 р., після закінчення військової операції НАТО проти Югославії, край знаходиться під управлінням ООН. Спецпредставник генсека ООН по Косово Мартті Ахтісаарі підготував план вирішення косовської проблеми, який де-факто надає краю незалежність від Сербії. Згідно з ініціативою М. Ахтісаарі, Косово повинне мати свою власну конституцію, прапор і національний гімн, а також право на членство в міжнародних організаціях. Цю пропозицію зі схваленням зустрінуло переважно албанське населення Косово, а також Сполучені Штатні Проте сербське керівництво його відкинуло: Сербія виступила проти відділення краю. Керівництво республіки також вважає, що наявність власних символів державності для Косово стане основою для отримання краєм статусу повної незалежності.

Росія розділяє позицію Сербії і вважає, що пропозиція із вирішенням проблеми Косово повинна отримати підтримку всіх зацікавлених сторін. Оскільки Белград відкидає ініціативу М. Ахтісаарі, Москва закликає до продовження переговорів щодо статусу Косово.

США вважають, що Косово, так чи інакше, отримає незалежність і Росії слід підтримати план спецпредставника генсека ООН Мартті Ахтісаарі. Таку заяву зробив заступник Держсекретаря США з проблем Європи і Євразії Ден Фрід в інтерв'ю Reuters в ході Брюссельського трансатлантичного форуму. «Ми сподіваємося, Росія розуміє, що край Косово буде незалежним, так чи інакше», – сказавши Ден Фрід. Це буде зроблено, або під контролем на благо сербського народу, або неконтрольованим шляхом [59].

І справді Парламент Косово в однобічному порядку проголосив незалежність від Сербії 17 лютого 2008 року.

У цьому сенсі, неможливо сумніватися в пронатівському характері нової Косовської держави. З таких документів як план спецпосланця ООН в Косово Марті Ахтісаарі, за яким стоять США і ЄС, ясно, що присутність військ НАТО – одна з ключових передумов косовської «самостійності». Саме у цьому контексті слід розглядувати розвиток Косовскої держави,  яка стає одним з найважливіших сателітів США і ЄС на Балканах [30, с. 67-68].

Реакція сербських властей на проголошення «незалежності» була миттєвою. І вона полягає в організації протесту проти незалежності в Бєлграді і інших містах Сербії, а також, за допомогою неонацистських організацій, у нескінченному повторенні фрази про порушення міжнародного права. Оскільки всім відвіку було ясно, що міжнародне   право, як і будь-яке інше буржуазне «право», є насправді тільки фасад системи, в якій право на стороні сильного.

Протест проти незалежності, що стався 21 лютого в Бєлграді, краще всього говорить про дійсну природу будь-якого націоналізму. Безперечні масові збори народу, на якому було присутні близько 250 тисяч чоловік [42, с. 79-80].

Пізніше Парламент Косово прийняв нову конституцію. У ній декларувалось намір створити державу, яка захищатиме права меншин, зокрема, сербів, албанців. Конституція набирала чинності 15 червня, коли ООН мала завершити процес передачі повноважень новим властям. У Бєлграді сербський міністр у справах Косова Слободан Самарджіч назвав ухвалення конституції «незаконним актом». Серби є громадянами Косова. Це і їх конституція теж. Ми хочемо, щоб вони стали важливою основою і мостом а ля налагодження більш хороших стосунків з Сербією заявив Фатмір Сейду президент Косово.  А також додав, що прийнятий документ свідчить про прагнення до побудови суспільства з рівними правами для всіх [68]. 

Перші місяці після проголошення незалежності Косова активно тривав процес визнання нової держави — по­яву якої привітали більшість країн Європейського Союзу, США та основні союзники Вашингтона, ряд невеличких латиноамериканських держав і ще кілька в Океанії й Африці.

Латвія визнала незалежність Косово. Як мовиться в поширеній  офіційній заяві МЗС балтійської республіки, «поважаючи прийняту 17 лютого декларацію Асамблеї Косово, Латвія визнає незалежність Косово».

Вона високо оцінює включені в декларацію Асамблеї принципи, які істотні для демократичного суспільства. Такі принципи, як стабільність, економічне зростання, безпека, права людини, захист меншин і недоторканість релігійної і культурної спадщини є основними елементами, на яких потрібно засновувати майбутнє Косово, – мовиться в заяві МЗС.

Міністр закордонних справ Латвії Маріс Рієкстіньш підкреслює, що розроблений спецпосланцем ООН Марті Ахтісаарі план і рекомендації служитимуть всеосяжними рамками для подальшого розвитку Косово.

МЗС республіки також відзначає, що питання Косово за своєю суттю унікальне, і його не можна розглядувати як прецедент для вирішення інших заморожених конфліктів в світі. Про визнання незалежності Косово оголосили Німеччина і Норвегія і Італія [63].

До списку країн, що визнали незалежність Косово, додалися Болгарія, Хорватія і Угорщина. У спільній заяві даних країн мовиться про те, що «проголошення Косово своєї незалежності сталося тільки після того, як всі зусилля міжнародного співтовариства по пошуку прийнятного рішення відносно статусу краю марними. У подібних обставину зміна статусу кво була неминучою». Міністр закордонних справ Сербії Вук Йереміч поспішив заявити, що  «країна, признавши незалежність Косово, може не розраховувати на хороші стосунки з ними оскільки порушує норми міжнародного права». До справжнього моменту однобічне проголошення Косово своєї незалежності підтримали 32 країни, у тому числі – вся «велика сімка» (США„ Франція, Великобританія, Італія, Японія, Канада).

В середу, 8 жовтня, Португалія визнала незалежність Косово. Міністр закордонних справ Португалії Луїш Амаду повідомив ЗМІ, що португальський уряд офіційно визнав незалежність краю. Португалія стала 48 країною, що визнала республіку Косово. Тепер в Євросоюзі залишилося п'ять країн, що не визнали незалежність Косово від Сербії: Іспанія, Греція, Кіпр, Румунія і Словаччина.

Кажучи про визнання Португалією Косово, Луїш Амаду назвав головною причиною літнє «вторгнення Росії до Грузії», Амаду додав, що якщо Росія визнала незалежність Абхазії і Південної Осетії, то їй також слід визнати незалежність Косово. Незалежність краю, на думку Амаду, є «незворотний» [65]. 

Можна сказати, що найважливішим для Пріштіни і болісним для Бєлграда було визнання Косова з боку ко­лишніх югославських респуб­лік – Чорногорії та Македонії, Словени які таким чином ви­словлювали солідарність із домінуючою в Євросоюзі позицією з цього питання. На сьогодні Косово визнали 54 країни, хоча очікувалося що за рік це число перевищить сотню. Косово не стало поки членом жодної міжна­родної організації, але влада в Пріштіні прагне цього, стати членом МВФ і, можли­во, якоїсь із регіональних міжнародних структур. Інша частина світової спільноти обрала, або вичікувальну позицію і вирі­шила поспостерігати за проце­сом становлення нової держа­ви, або однозначно визначила­ся у своїй позиції не визнава­ти Косово [28, с. 5].

8 жовтня 2008 року Генасамблея ООН 77 голоса­ми проти шести ухвалила рі­шення передати питання про те, чи від­повідає міжнародному пра­ву акт проголошення неза­лежності Косова, на розгляд Міжнародного суду в Гаазі. Рішення суду носитиме реко­мендаційний характер, про­те влада Косова вже заяви­ла про готовність його вико­нати. За словами президен­та Сербії Бориса Тадича, це рішення  дозволить денонсувати акт проголошен­ня незалежності Косова і по­вернутися до переговорів про статус краю на основі між­народних норм. Втім, албан­ці зі свого боку сподіваються, що вердикт підштовхне Сербію до якнайшвидшого визнання Косова. Цікаво що успіх сербів в ООН був нега­тивно сприйнятий у США та Європі. Дипломати цих країн висловилися в тому ключі що питання статусу Косова вирі­шене фактом незалежності і визнання цього факту їхні­ми країнами [26, с. 94-95].

Після проголошення незалежності Косово виникло питання, як вплине ця подія на подальший розвиток міжнародно-правових відносин в сучасному світі. За словами експертів визнання незалежності Косово можна вважати кінцем системи міжнародних відносин, заснованої на визнанні непорушності суверенітету національних держав.

По-перше, це – визнання можливості зміни кордонів у Європі через насильство і без згоди країни, що мала суверенітет над певною територією, зафіксований міжнародно-правовими актами. Розпад СРСР, Чехословаччини, Югославії не порушував принципу непорушності кордонів. Суб'єкти федерацій цих країн просто змінили свій статус, закріпивши це в домовленостях між собою. Приєднання НДР до ФРН здійснилося за бажанням НДР як суб'єкта міжнародного права. Утворення Європейського Союзу також обмежується принципом національного суверенітету й непорушності кордонів. Однак можна говорити, що сьогодні це і принцип у Європі більше не діє, а отже навряд чи він буде діяти в  інших частинах світу [22, с. 115].

По-друге, можна стверджувати, що косовський прецедент фактично зафіксував відмову від принципу суверенітету держави-нації, і перехід до права, заснованого па приматі своїх принципів віри і свої: цінностей, підкріплених своєю силою.

По-третє, можна припустити, що використовуючи косовський прецедент, сепаратисти спробують встановлювати контроль над територіями, значимість яких визначають, наприклад, запаси корисних копалин чи геополітичні інтереси тих або інших держав [20, с. 187].

Разом з тим поява нової держави на Балканах навряд чи суттєво впливатиме на геополітичні процеси, хоча певні загрози щодо можливої дестабілізації регіону і Європи у перспективі цілком реальні. Адже, звернімо увагу, існує питання щодо легітимності Міжнародної наглядової групи з проблем Косово, яка повинна діяти у межах плану М. Ахтісаарі, та її міжнародного представника, оскільки поки що немає рішення Ради Безпеки ООН про статус Косово. У цьому контексті план М. Ахтісаарі також не має правового статусу (і невідомо, коли він такий статус отримає), а отже не існує будь-яких міжнародно-правових основ для діяльності Міжнародної наглядової групи. Це, на думку офіційних представників Сербії, свідчить, що діяльність цієї групи та її представника в Косово незаконна, а відтак порушується суверенітет і територіальна цілісність Сербії. Позицію Белграда підтримала Росія. Така правова невизначеність може призвести до суттєвого затягування в часі реалізації положень плану М. Ахтісаарі. А коли не буде дієвих результатів його втілення, ЄС може опинитися заручником тих, за чию долю він взяв на себе відповідальність [59].

Коли будь-який регіон заявляє про свою незалежність, то його юридичний статус змінює не сама заява, а кількість країн, що його визнають і приймуть нову державу до міжнародних організацій. Реально ж нині в інших частинах світу немає такого впливового блоку, як, наприклад, ЄС, який би був готовий визнати незалежність будь-якого регіону, а також спрямувати значні фінансові й людські ресурси для допомоги новій державі. Дослідник процесів глобалізації У. Бек зазначав, що в сучасному світі всі можуть і навіть повинні втручатися у справи одне одного, але реально втручатися можуть лише ті, хто має достатній економічний і військовий потенціал [25, с. 28].

Проголошення незалежності Косово спровокувало розкол серед країн ЄС у питанні визнання нової держави. Ймовірно посилюватимуться труднощі, які вимагатимуть від ЄС суттєвої допомоги як фінансової, так і військової для вирішення проблем корупції, злочинності, що існують у Косово – європейська спільнота просто не має досвіду вирішення таких проблем. Крім того, у випадку прискорення процедури прийняття Косово до ЄС, одразу ж виникнуть питання щодо стандартів Євросоюзу, до яких новій державі дуже далеко [14, с. 7].

Існує ще один важливий для європейської спільноти аспект. Косово є переважно ісламським регіоном, а отже в перспективі ЄС може зустрітися з серйозними проблемами щодо ісламського фундаменталізму. Так, у Чорногорії 2002 року за активної підтримки албанського населення, яке складає майже 20 відсотків, до влади прийшов прихильник незалежності М. Джуканович, а 2006 року саме завдяки албанцям Чорногорія заявила про незалежність від Сербії. Напружена ситуація склалася також у Санджаку  області на кордоні Сербії та Чорногорії, де більшість населення складають серби-мусульмани. Якщо з цього регіону вдасться витіснити рештки християнського населення, то, у разі відриву Чорногорії від Сербії, а також об'єднання мусульманської частини Боснії і Герцеговині з албанськими землями, на Балканах утвориться доволі потужна мусульманська спільнота [31, с. 73-74].   

Сербія не має ресурсів і сил для утримання Косово під своєю юрисдикцією. Вирішення цього питання військовими методами приведе Бєлград до відкритого протистояння з міжнародною спільнотою. Політичне вирішення також неможливе, оскільки державне будівництво і в Сербії і в Косово ґрунтується на принципах етнічного націоналізму. А етнічний націоналізм фактично унеможливлює існування держави з поліетнічним населенням. Тому Сербії вигідніше підтримувати ефективні стосунки з найбільш впливовими країнами Європи та США, з огляду на їх ймовірну підтримку Сербії у прагненні стати членом [27, с. 42].

Боротьба косовських сербів проти незалежності Косова підтримується і Сербією, і Росією. Те, що косовських сербів підтримує Бєлград, зрозуміло, а от те, ще ці процеси підтримує Москва, може свідчити, що проблема Косово з рівня Приштини і Бєлграда виходить на інший геополітичний рівень, а саме Москви і Вашингтона. Така ситуація, ймовірно, свідчитиме, що процес визнання незалежності Косове міжнародною спільнотою і включення його до міжнародних організацій суттєво затягнеться.

Динаміка розвитку грузино-абхазького та грузино-осетинського конфліктів, що призвели до появ і двох невизнаних держав, демонструє певні аналогії з Косово. Наприклад, конфлікти в Косово та Грузії свого часу були заморожені з залучені ям зовнішніх факторів, які виконують провідну роль у процесі врегулювання. У випадку Косово це держави – члени НАТО, у грузино-абхазькому конфлікті – Росія. При цьому згоду на чинні формати політичного врегулювання було зафіксовано в окремих міжнародних документах. Однак головним об'єднуючим фактором у ситуації, що розглядається, була політична воля етнічних спільнот, що проживають на території Косово. Абхазії та Південної Осетії [51, с.  34].

Разом з тим, за оцінками вчених, що ні прецедент Косово, ні можливе бажання Росії використати ситуацію, що склалася, у своїх цілях, не матимуть жодного значення для подальшої долі невизнаних республік на території СНД. Слід взяти до уваги такі обставини. Придністров'я заявило про свою незалежність від Молдови 1990 року. Нагірний Карабах проголосив незалежність від Азербайджану 1991 року. Абхазія і Північна Осетія фактично домоглися суверенітету 1992 року. Тобто де-факто ці республіки стали незалежними (вже понад 10 років мають власні уряди, парламенти, збройні сили тощо) задовго до проголошення незалежності Косово. Отже для них Косово може стати лише додатковим інструментом легітимації своїх амбіцій на міжнародній арені Крім того, конфлікти в цих республіках розвиваються за власним сценарієм, і незалежно від того, чи буде Москва підтримувати їх уряди, і чи визнає міжнародна спільнота незалежність Косово, грузино-абхазький і вірмено-азербайджанський конфлікти потребуватимуть нових принципів врегулювання.

Ще один аспект. Існує певний сумнів у тому, що лідери невизнаних республік насправді зацікавлені в швидкому вирішенні існуючих конфліктів. Деякі політики схиляються до думки, що місцева політична еліта може бути зацікавлена в збереженні перманентно невирішеного стану цих конфліктів, оскільки в цьому випадку є можливість отримувати деякі дивіденди, насамперед економічні [66].

У більшості конфліктів,  що набувають насильниць­ких форм, бойові дії ведуть  до примусового переміщен­ня значних мас населення і врешті-решт – до територі­ального розділення ворогу­ючих етнічних і конфесійних груп, до розколу держав на фактично самостійні оди­ниці (хоча сепаратистські утворення і залишаються невизнаними в міжнародно-правовому плані). В одних випадках (Нагірний Кара­бах, Абхазія, Косово) цей процес викликаний «етніч­ними чищеннями і масовою втечею представників одного з етносів з районів проживання під тиском пе­реможців, у інших випад­ках (Боснія і Герцеговина). Розділення ворогуючих на­родів по своїх територіаль­них анклавах також є частиною мирного процесу. Проте багато в  чому «загасання» конфліктів відбувається са­ме завдяки  примусовому розмежуванню і масовому переміщенню населення.

Будь-яка трансформація системи міжнародних від­носин призводить до зміни базових принципів її органі­зації. Очевидний розрив між нормами міжнародного права і новими реаліями. Спотворення загальновизнаних раніше принципів за­конності, тлумачення їх за­лежно від того, на чию ко­ристь складається ситуація в конкретному конфліктно­му регіоні, примушує по-різному оцінювати співвід­ношення таких міжнародно-правових положень, як пра­во народів на самовизначен­ня і непорушність держав­них кордонів [56,       с. 98-100].

Проблема невизнаних держав в 2000-х роках існують у контексті тих доктрин і норм міжна­родного права, що вже до­сить давно склалися і пос­тійно опиняються в колізії з вельми суперечливою су­часною політичною практикою. З одного боку, лякає перспектива зламу норм, з іншого – виникають стиму­ли шукати правові шляхи вирішення нових, сучасних і проблем, керуючись політичними інтересами поточ­ного моменту.

Можна констатувати, що в умовах становлення нової світової системи міжнарод­них відносин принцип дот­римання територіальної ці­лісності держав втрачає своє значення, а спроби дот­риматись його будь-якою ціною часто призводять до збройних конфліктів і врешті-решт до насильства над волею народу.

Під невизнаними держа­вами в сучасній політологічній літературі розуміють політико-територіальні утворення, що володіють ключо­вими атрибутами держави без зовнішньої легітимації суверенітету. Відсутність визнання не заважає відповід­ним утворенням фактично існувати на політичній карті світу діяти в реальному контексті реальних міждержавних відносин. Отже, і міжнародним організаціям, і всім системі міжнародного права    доводиться мати  справу з подібними суб'єктами [32, с. 39-40].

Проголошення незалеж­ності багаторічної гарячої точки Європи, після докла­дання  миротворчих зусиль ряду міжнародних організа­цій,   включаючи   оновлену НАТО, – колишнього серб­ського краю Косово – поставило Україну перед спроще­ним, конкретизованим та символічним втіленням її традиційної зовнішньополітичної дилеми.  Визнати Косово — означає стати на позиції США та більшості країн-членів НАТО, солідаризуватися із тими миротворчи­ми зусиллями, які робилися НАТО після інтервенції в Югославії (Україна – один із активних учасників миротворчого процесу) та визнати, що існують умови (у конкрет­ному випадку Косова - гено­цид з боку Сербії), за яких етнічна меншина у складі європейської держави  має право на здобуття незалеж­ності. Невизнання Косово Україною, відповідно, символізуватиме  неготовність України солідаризуватися із новими принципами змін державного суверенітету, відмову від подібних методів розв'язання внутрішніх кон­фліктів і підтримку позиції, яка найактивніше обстоюєть­ся союзниками України по ГУАМ, державами, які мають етнічні проблеми на власній території  та   Росією [27, с. 47].

Аргументованість ставлення України до способів вирішення косовської проб­леми: буде показником здатності держави відігравати роль цивілізованого члена міжнародного співтоварис­тва; ефективно розв'язувати подібні конфлікти із засто­суванням багатосторонніх механізмів та інститутів; сприяти, в межах власних можливостей, політичні її стабільності в Європі. Так само вірно і те, що визначеність позиції України в косовській проблемі усклад­нить її  відносини з тими державами, які мають інші погляди па процес вирішення, або покращить ці відносини у випадку збігу позицій. 

В України небагато шан­сів прямо вплинути на роз­виток ситуації з вирішенням косовської проблеми. З одного боку, Україна не залучена до роботи Контактної групи, яка взяла на себе основні практичні зусилля з організації переговорного процесу між сторонами. З іншого – Україна є контриб’ютором миротворчих сил КФОР і доволі активним пар­тнером у двосторонніх відносинах з країнами регіону.

Косовська проблема зачіпає національні ін­тереси України на та­ких рівнях: – субрегіональному та локальному – ство­рюючи джерело полі­тичної напруженості в регіоні, з яким Україна активно співпрацює економічно та політично; – двосторонніх відносин зі США; Російською Федерацією; Китаєм; Сербією; Македонією; Албанією; – функцій та обов’язків України в межах ООН, ОБСЄ; програм співробітництва з НАТО та ЄС.

Відсутність чіткої та зваженої позиції України може стати джерелом безпосередньої загрози її національним інтересам [25, с. 30].

На нашу думку, говорити про вплив Косово на українські реалії можна лише гіпотетично, оскільки в країні немає мотивів для розвитку подій за косовським сценарієм. Однак деякі загрози все ж існують. Так, можливе посилення негативних тенденцій в Криму, що пов'язується з існуванням на півострові російської і кримськотатарської спільнот. Можливе посилення активності деяких політичних сил щодо закликів про приєднання Криму до Росії. Що стосується кримських татар, то радикалізація кримськотатарського руху (поки що вони вимагають вирішення земельного питання в автономії) цілком можлива, особливо враховуючи те, що в Україні не сформовано аргументовані позиції щодо того, яким чином адаптувати кримських татар в українське суспільство. Природне скорочення слов'янського населення і природний приріст кримськотатарського у перспективі може суттєво змінити демографічну та релігійну складову в автономії, що позначиться на подальшому розвитку регіону. Події у Косово також певним чином можуть погіршити перспективи діалогу щодо придністровського врегулювання, одним з учасників якого є Україна [49,     с. 79].

У контексті впливу проголошення незалежності Косово на суспільно-політичну ситуацію в Україні цікавими є результати соціологічного опитування, проведеного компанією з 11 по 18 березня у всіх регіонах (опитано 2000 респондентів старше 18 років, статистична похибка вибірки не перевищує 2,2 %). 33 % опитаних вважають, що аналогічна ситуація (проголошення незалежності) може виникнути в Криму з кримськими татарами, 11 % - у Криму з російськомовним населенням. 24 % опитаних вважають, що в Україні таке неможливо, 18 % не змогли визначитися з відповіддю. 25 % опитаних вважають, що в зв'язку з проголошенням незалежності Косово немає реальних загроз активізації проявів сепаратизму в Україні. При цьому 23 % респондентів вважають, що скоріше не існують такі загрози, 21 % - скоріше існують, 11 % - існують такі загрози, 20 % респондентів утруднилися відповісти [28, с. 5].

Отже, з вище вказаного можна зробити такий висновок, що проблема Косово являтиме собою виклик сучасній системі європейської безпеки. Головна небезпека полягає, звичайно, у створенні прецеденту і трактування незалежності Косово як прикладу для наслідування численними етнічними рухами по всьому світу. Проте, незважаючи на побоювання міжнародної спільноти, щодо можливих загроз для регіону, проголошення незалежності не матиме фатальних негативних наслідків. Оскільки, країни західної Європи залишаються досить сильними і впливовими. Для того, щоб не допустити дезінтеграцію своїх держав.

Висновки

Косовська проблема є досить контрверсійна, і той, хто займається  Балканами, дуже швидко наштовхується на протиріччя. В даному випадку Косово стало класичним прикладом трагічної невідповідальності двох міжнародно-правових принципів. Перший, територіальна цілісність і невтручання у справи держави, яку відстоювали серби, і другий, право нації на самовизначення, яку відстоювали албанці.

Історичні особливості полягають у тому, що Балкани, це міст між Європою і Азією, тут національне питання взагалі болюче. Більшість народів і етносів, які входили в склад Югославії пройшли свій власний історичний розвиток. Одні перебували під ярмом Туреччини, інші — під пануванням Австро-Угорщини, хтось боровся за звільнення зі зброєю в руках, а хтось очікував сприятливих умов. Розбіжності в суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, в поглядах на принцип розвитку державності, на історичну перспективу, через етнічну неоднорідність, розмаїття культур і політичних впливів, створили проблему, яка вибухнула конфліктом в Косово.

Фактично загострення албано-сербського протистояння, було породжено геополітичним інтересом і регіональним лідерством. Оскільки Балкани як і були так і залишаються ареною, на якій міряються силою багато зацікавлених держав і груп. На прикладі Косово була реалізована нова концепція НАТО, яка забезпечила їй домінуючу роль в Європі. В результаті якої було усунено «режим Мілошевіча», який не підходив під стандарти міжнародних відносин і був перешкодою для розпаду Югославської федерації.

Конфлікт в Косово, маючи давні корені, мабуть розв’язати буде дуже нелегко. Це можливе тільки внаслідок довготривалого процесу різних підходів, шляхів і спроб врегулювання. Проблема може бути вирішена тільки

завдяки демократизації, створення економічної і соціального добробуту і посиленого регіонального співробітництва. Тільки такі передумови дадуть бажану стабілізацію і мирне розв’язання проблеми.

У проблеми Косово є ще один цікавий нюанс. Обрана керівництвом краю та підтримана більшістю країн Заходу стратегія розв’язання етнічного конфлікту шляхом відокремлення має дуже мало успішних історичних прикладів. Фактично, вони обмежуються лише такими новими державами, як Бангладеш та Еритрея. Це свідчить про ризикованість косовського експерименту. Звичайно, на відміну від держав третього світу, Косово отримає інституційну та ресурсну допомогу із боку ЄС, і взагалі подальший розвиток подій відбуватиметься вже в контексті європейських систем безпеки. Та функціонування цих систем не попередило виникнення та загострення внутрішніх конфліктів у цілому ряді країн Західної Європи.

Непоганий в цілому план Ахтісаарі намітив основні напрямки врегулювання конфлікту в Косово вздовж стратегій всебічного розвитку прав етнічних меншин, але із одностороннім оголошенням незалежності краю. Тому питання Косово виникатиме ще на порядку денному Європи. Етнонаціоналізм, який породжує такі проблеми, може отримати додаткові стимули для розвитку.

Аргументованість ставлення України до способів вирішення косовської проблеми: буде показником здатності держави відігравати роль цивілізованого члена міжнародного співтовариства; ефективно розв’язувати подібні конфлікти із застосуванням багатосторонніх механізмів та інститутів; сприяти, в межах власних можливостей політичній стабільності в Європі. Так само вірно і те, що визначеність позиції України в косовській проблемі ускладнить її відносини з тими державами, які мають інші погляди на процес вирішення, або покращить ці відносини і випадку збігу позицій.

Тому говорити про вплив Косово на українські реалії можна лише гіпотетично, оскільки в країні немає мотивів для розвитку подій за косовським сценарієм. Однак деякі загрози все ж існують. Так, можливе посилення негативних тенденцій в Криму, що пов’язується з існуванням на півострові російської і кримськотатарської спільнот. Можливе посилення активності деяких політичних сил щодо закликів про приєднання Криму до Росії.

Отже, проблема Косово в кінці ХХ – початку ХХІ ст. стала об’єктом міжнародних відносин, та посприяла зламу таких принципів: як територіальної цілісності і непорушності кордонів, та права націй на самовизначення.  

Список використаних джерел

Джерела

1. Югославия на пороге 2000 года. Документи, факти, свидетельства,                           мнения. «Новости».  –  М., 1999. — 227с.

2.   Южные и западные слав'яне в VI-XI вв. // Хрестоматия по историисредних веков в трех томах // Под ред. акад. С. Д. Сказкина.  – Т1. –М.:1НФ, 1961.—346с.

Узагальнюючі підручники і видання

3. Газін В. П. Новітня історія країн Європи і Америки 1945—2002 рр. –  К., 2004. – 562 с.

4. Дугин А. А. Геополитика югославского конфликта / А. Дугин. Основи геополитики. М., 2000. – С. 452-464.

5. Дюпон Е. Р., Тревор Н. И. Енцыклопедия. Всемирная история войн. Книга 4. –Санкт-Петербург-Москва, 2000. – 1118 с.

6. Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. – К., 1995. –    643 с.

7. Єлавіч Б. І. Історія Балкан ХХ ст.(пер. з анг. P.A. Сенків) . – К: Свекас, 2004. – 660 с.

8. Зашкільняк Л. Б. Історія Центрально-Східної Європи. – ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 659 с.

9.  Історія Югославії: В 2-х Т. – К., 1987. –Т-1. – 421 с.

10. Новий Балканський тупик? // Н.Васыльева, В. Гаврилова: Историческая судьба Югославии в XX веке. – М., 2000. – С. 309-471.

11. Рудич Ф. М. Політологія. – К.: Либідь, 2004 . – С. 332-349.

12. Яровий В. І. Криза Югославської федерації та її наслідки // Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. – 1997. – С. 246-268.

13. Яровий В. І. Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ ст. – К: Генеза, 2005. – 816 с.

Монографії і статті

14. Александров. А. О. Будет ли в календаре День Победи сепаратизма? // Ехо Планети. –  2008. – №9. –  С. 5-9.

15. Андрич І. І. Югославія. Косово. Європа (Незалежний культурологічний часопис). – Львів: Місіонер, 1999. – 184с.

16. Армія звільнення Косово: терористичний прецедент в Європі // Трибуна. – 2006. – № 69-10. – С.36-38.

17. Буркут І. В. Югославія: перша спроба трансформації // Політичні та соціологічні студії: Збірник наук, праць. – 2002. – С. 130-139.

18. Власенко В. Д. Вогонь у Югославії спалахнув. Як його погасити? // Урядовий кур'єр.—1999.—27 березня.—С. 1-2.

19. Волков В. К. «Новий мировой порядок» и Балканский кризис 90-х годов // Новая и Новейшая история. – 2002. – №2. –  С. 11—50.

20.Герасимов.Я.Ф,ТемяшовА.І Косово .Пять лет спустя // Международная жизнь. – 2006. – №4-5. –  С. 183-191.

21. Гуськова Е. Ю. Югокризис начал разрастаться с момента его интернационализации // Международная жизнь. – 2006. – №5. – С. 72-84.

22. Дівак В. В. Косово, боротьба за незалежність: історія питання та його наслідки // Політичний менеджмент. – 2008. – №3. – С. 107-119.

23. Замятина Г.Ю. Ненависть в Косово густа,как масло // Эхо планеты. – 2004. – №13. – С.14-16.

24. Каменецький М. І. Проблема Косово в історичному та сучасному вимірах // Історія в школі. – 1999. – №1-2. –  С. l 4-19.

25. Каменецький М. І. Косовська проблема від Маркса до Буша // Зовнішні справи. – 2008. – №8. – С. 27-30.

26. Кандель П. Ю. Станет ли Косово ,,состоявшимся” государством? // Международная жизнь. – 2008. –  №5. –  С. 94-96.

27. Капітоненко М. І. Незалежність Косова як виклик для України // Зовнішні справи. – 2008. – №3. – С. 46-47.

28. Коваль О.М. Косово: рік потому // Дзеркало тижня. – 2009. – 21 лютого (№6). – С. 5.

29. Козин B. П. Косово на распутий // Международная жизнь. – 2002. – №3. – С. 74-86.

30. Козин В. П. П’ять уроков ,,независимости” Косова // Международная жизнь. – 2008. – №5. – С.63-78.

31. Косово: хроніка конфлікту // Віче. – 2008. – №5-6. – С. 73-74.

32. Куряк Є. М. Югославія у змінах // Політологічні та соціологічні студії: Зб. Наук. праць. – 2002. –  С. 19-130.

33. Керестеджиянц Л. М. Югославська трагедія // Международная жизнь. – 2008. – №4. – С. 38-53.

34. Лакішик Д. М. Косовська криза в американо-німецьких відносинах // Вісник Київського національного університету історія. – 2001. – Вип.53. –      С. 62-65.

35. Лукянов Ф. Р. Вокруг Косово идет большая политическая игра // Новое время. – 2007. – №21. –  С.12-17.

36. Лукін В. О. Війна і мир в Югославії // Українське слово. –  1999. –             17 червня. –  С. 9.

37. Маначинськнй О. Я. Вибух не стався. Поки що? (Косово—міна уповільненої дії на Балканах) // Політика і час. – I998. – №11-12. – C. 84  90.

38. Маначниський О. Я. Косово—осередок напруженості в СРЮ // Історія в школі. – 1999. – №l-2. –  С. 10-14.

39. Маначинськнй О. Я. Косово і Методія:Історичні перехрестя . – К:. МАУП, 2001. – 112 с.

40. Марциновський А. В. Серби протестують. НАТО бомбардує // Голос України. – 1999. – 1 квітня. – С. 1-4.

41. Марциновський А. В. «Одкровення Рішучої сили» (НАТО бомбардує СРЮ) // Голос України. – 1999. – 26 березня . – С. 2-6.

42. Моесеев А. А. Косовский прецедент и система международного права // Международная жизнь. – №5. – С. 79-89.

43. Олійник О. М. Архітектура безпеки в небезпеці(удари НАТО по СРЮ) // Урядовий кур’єр. – 1999. – 7 квітня. – С. 3.

44. Олійник О. М. Балкани: світло в кінці тунеля? // Урядовий кур’єр. – 1999. – 28 квітня. – С. З-34.

45. Портников В. Л. Косовська пастка: сутичка між сербами іАлбанцями.. . // Дзеркало Тижня. – 2004. – 20 березня. – С.5.

46. Писарська B. C. Трагедія в центрі Європи (Косовська криза) // Голос України. – 1999. – 22 квітня. – С. 4.

47. Стадільна Я. М. На окупацію та капітуляцію Югославія не погодиться // Голос України. – 1999. – 16 квітня. – С.6.

48. Судак Є. М. Глухий Балканський кут // Українське слово. – 1999. – 12 серпня. – С. 8.

49. Тодоров В. І. Позиція України щодо врегулювання югославської кризи.-Проблеми слов’янознавства. – Львів, 2003 . – С. 76-86.

50. Тягуненко П. В. СРЮ на рубиже XXI века // Новая и навейшая история. – 2001. – №3. – С.28-45.

51. Уайт Н. М. Ревю. Історичні зміни на Балканах. – 2004. – С. 32-37.

52. Фененко А. Л. Балканский фактор и военно-политическая безопасность Европы // Международная жизнь. – 2002. – №2. – С. 51-66.

53. Фудич Р. П. Балканська криза: геополітичний вимір // Віче. – 2000. – №10. –  С. 145-158.

54. Фудяков P. M. Балканська криза (1991—2001 p.p.) характер, особливості, наслідки // Політична думка. – 2001. – №1-2. – С. 77-89.

55. Чорний В. В. Війна за мир?(криза в Косово) // Українське слово. – 1999. – 10 березня. –  С.2.

56. Шишеліна Л. Г. Растревоженый улей соседей // Международная жизнь. – 2008. – №5. – С. 99-101.

57. Язикова А. А. Возвратиться в правовое поле // Международная жизнь. – 2008. – №5. – С. 96-98.

58. Яровий В. І. Глухий кут для Мілошевича // Українське слово. – 1999. – 10 червня. – С.9.

Інтернет-ресурси

59. Війна в Югославіі.Косовська проблема. – http: // 2balla.ru.

60. Давидов Ю. П. Проблема Косово в российском внутриполитическом контесте. – http: // www.vikipedia/Kosovo. 

61. Динамыка косовского кризиса и политика России. – http: //www.vikipedia/Kosovo. 

62. Доводи Кремля против независимости  Косово. – http: // www.inosti/ru/translation.

63. Латвія визнала незалежність Косово. – http: // www.rusianchicago.com.

64. Незалежність Косово визнали Болгарія, Хорватія, Угорщина. – http: // ovengrile.net.

65. Португалія визнала незалежність Косово. – http: // Lenta.ru.

66. Роль Германії в отделении Косово. – http: // wsws.org.

67. Рубинский І. Д. Политика западноевропейських держав в отношении Косовського конфликта. – http: // www.vikipedia/Kosovo. 

68. Сербская енциклопедія. Основние дати Косовського кризисна. – http: //Sherman gazeta.ru.

69.Сербские и албанские притязания. – http: // www.vikipedia/Kosovo.

70. Степанова Е. І. Политика США в отношении Косовського конфликта. – http: //www.vikipedia/Kosovo.

71. Хомяков Е. Г.Сербский край Косово Метохія:історія і сучасність. – http: //nevs/bbc/com.uk.

72. Язикова А. В. Косовский конфлікт в балканском политическом контесте. – http: //www.vikipedia/Kosovo.