Основи географії населення ПЛАН

Основи географії населення

Основи географії населення ПЛАН 1.1. Предмет і об’єкт вивчення географії населення. 1.2 Історія розвитку географії населення в Україні 1.3. Методи обліку населення 1.1. Предмет і об’єкт вивчення географії населення. Місце географії населення серед інших наук Географія населення є важливою віткою соціально-економічної географії, основною її соціальної складовою. Як і кожна наука, вона має свій об’єкт і предмет вивчення. Об’єктом вивчення даної науки є населення – сукупність людей, які проживають на певній території. Воно займає особливе місце у системі природа-населення-господарство, бо виступає виро-бником і споживачем матеріальних і духовних благ, посередником між виробництвом і природою. Населення характеризується певними кількісними і якісними ознаками, передусім, структурою (статево-віковою, етнічною, професійною, соціальною та ін.), розселенням по території, рівнем культури, освіченості тощо. Різні аспекти життєдіяльності населення розглядають різні науки, передусім, географія, соціологія, етнографія, демографія, біологія, медицина, економіка, психологія та ін. Всі вони мають свій предмет дослідження, методику відбору, систематизації і аналізу інформації, методи вивчення та ін. Предметом вивчення географії населення є географічні відмінності складу і відтворення населення, територіальний розподіл і розміщення населення, географічні відмінності в культурі, побуті і навиках населення, трудові ресурси та територіальні особливості їх використання, населені пункти та їх територіальні системи. Тобто, географія населення покликана комплексно характеризувати населення країни (чи окремого регіону) і окремих поселень як місць життя і праці людей, виявляти закономірності і регіональні особливості їх формування, проблеми розвитку. Географія населення має тісні і різнобічні зв’язки з іншими науками, що вивчають населення, передусім з демографією. Ця економічна наука вивчає процеси відтворення населення (“demos” – із грец. “народ”) і дає для географії населення відомості про природний і механічний рух населення, його статеву і вікову структуру. Без цих даних неможливо виявити географічні закономірності відтворення населення, його структуру і переміщення. На стику демографії та географії виникла демогеографія. Тісні взаємозв’язки географії населення із етнографією. Ця наука – історична, вона вивчає походження, культуру, побут і звичаї різних народів (“etnos” – з грец. “народ”). Для географії необхідні відомості про типи жител, побут, виробничі навики різних народів, їх матеріальну культуру. На стику етнографії та географії сформувалась етногеографія або географія народів, яка і вивчає дані питання. Етногеографія України вивчає особливості заселення, чисельність розселення українського етносу та національних меншин на території України, їх роль у економічному, політичному та культурному житті держави. Географія населення тісно пов’язана із соціологією, наукою про закони розвитку суспільства. Особливо цікавим для географів є напрям цієї науки, що вивчає конкретні взаємовідносини між окремими групами людей, які виникають у процесі їх спільного життя і трудової діяльності. Соціологічні дослідження також дають багатий матеріал для географів, наприклад вивчення мотивів міграцій, регулювання сімей та ін. Географія населення значною мірою спирається на окремі галузеві економічні дисципліни та економіку трудових ресурсів, отримуючи від них методи складання і аналізу балансу трудових ресурсів, розрахунків їх потреби у різних галузях. Вивчаючи ці питання стосовно певних територій, географи суттєво доповнюють дослідження економістів з проблеми розміщення, складу і використання трудових ресурсів. Географія населення, як географічна дисципліна, перебуває у тісному взаємозв’язку із всіма вітками географії. Фізична географія, що вивчає природне довкілля, дає знання про природні умови для життя людей, їх вплив на фізичний та духовний розвиток окремих особистостей та цілих народів. Економічна географія використовує знання географії населення для вивчення особливостей розміщення виробництва, впливи трудових ресурсів на спеціалізацію і територіальну організацію виробництва. Найтісніші контакти географії населення із соціальною географією, передусім такими її вітками, як: географією сфери послуг, медичною географією, географією релігії, географією соціального неблагополуччя, електоральною географією та ін. Вивчення цих наук повинно починатись з вивчення населення, яке є споживачем різноманітних послуг (побутових, торгівельних, рекреаційних, інформаційних, культурно-освітніх, наукових та ін.). Особливе значення при цьому має вивчення вікового складу населення, його розміщення у різних типах населених пунктів. Географія населення широко використовує картографічний метод дослідження і тому має зв’язки з соціально-економічною картографією, від неї запозичує способи картографування населення, методи вивчення соціальних явищ за географічними картами. Тісні зв‘язки географії населення із районною планіровкою, яка тривалий час вважалася конструктивною галуззю географії населення. Ця наука займається розробкою комплексних схем розвитку і розміщення продуктивних сил планувальних районів – окремих населених пунктів, районів, областей, зон відпочинку та ін. В цих схемах подаються прогнози чисельності населення, розвитку системи розселення, перспективи соціально-економічного розвитку населених пунктів та ін. Виконати ці завдання без знань із географії населення районна планіровка не може. Всебічне вивчення населення зумовило виділення у складі географії населення окремих дисциплін. Це, вже згадані вище, демогеографія, етногеографія, географія трудових ресурсів, географія міграцій, а також географія міст (геоурбаністика), географія сільського розселення (георуралістика), географія рівня життя людей та ін. В Україні склалися і активно розвиваються всі вітки (галузі) географії населення. Зокрема, етнічна географія (етно-географія) України вивчає особливості розселення української нації та етносів, проблеми їх сумісного співжиття в Україні та її етнічних землях. Демогеографія України досліджує проблеми народжуваності, смертності, природного відтворення населення у різних регіонах та різних типах населених пунктів. Переміщення населення в межах України та закордонні міграції вивчає географія міграцій. Особливості формування працересурсного потенціалу, його структуру, особливості зайнятості населення у різних регіонах, географію ринку праці вивчає географія трудових ресурсів. Питання розселення людей у різних типах населених пунктів та їх взаємозв’язаних формах (системах розселення) вивчає географія розселення людей і її окремі напрямки – географія міст, сільських поселень та систем розселення. 1.2 Історія розвитку географії населення в Україні Становлення і розвиток географії населення як наукової дисципліни відбулося в Україні у ХХ ст., хоча дослідження окремих демографічних, етнічних та розселенських проблем спостерігалося значно раніше. До XVII ст. населення вивчали у рамках комплексних географічних, а також під час статистичних, етнографічних досліджень окремих регіонів та населених пунктів. Найдавніші відомості про населення, яке населяло Україну, знаходимо у “Історії…” Геродота (V ст. до Хр.), “Гео-графії” Птолемея, у творах арабських, візантійських та інших мандрівників (Аль-Масуді, Ібн-Хаукаль, Прокопій, Фотій, Маврікій та ін.). Ці відомості були, як правило однобокими, бо торкалися переважно тих ділянок життя людей, які найбільше дивували іноземних мандрівників: зовнішній вигляд, звичаї, їжа, заняття людей. Окремі відомості про населення, передусім про окремі міста-укріплення, дають літописи, які велися у часи Київської Русі, з них ми можемо довідатися про часи заснування окремих поселень, їх вигляд, функції. Про життя населення, звичаї, особливості господарювання людей в окремих частинах України (Галичині, Волині, Поділлі, Подніпров’ї) залишили відомості у своїх спогадах іноземні діячі і чиновники – Е.Лясота, Д.Флетчер, Г.Боплан, П.Алеппський, К.Гільдебрант та ін. Всі вони відзначають високий рівень освіти і культури, працелюбність і щирість українського народу. Найбільше інформації про населення та населені пункти знаходимо у “Описі України…” (1650 р.) французького інженера Гійома Боплана. Це – відомості про звичаї і побут людей, яких Боплан називає українцями, а їхню землю – Україною. Він відзначає їх свободолюбність, відвагу, сильне здоров’я, а про дівчат говорить як про прегарних красунь, які сором’язливі, цнотливі, і де наперекір усім народам, дівчата нерідко пропонують хлопцям свою руку. Боплан також дає детальний опис тих поселень, через які він проїжджав, відмічаючи їх зовнішній вигляд, заняття людей, особливо торгівлю товарами і ремісництво.

Із захопленням подавали свої враження від українців іноземні посли, що їздили до гетьмана Богдана Хмельницького. Найбільш обширним описом нашої землі цього часу (XVII ст.) є щоденник подорожі Павла Алеппського (з Сирії). В ньому він пише про нашу землю, як про “прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен”. П.Алеппський відзначає високий рівень освіти і культури населення, його здивувало те, “що всі чоловіки, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки і дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони неуками тинялися по вулицях…Серед монастирських наставників є люди вчені, правники, промовці, вони знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями…” Він також звертає увагу на забудову міст, описує замки, церкви.

У XVIII-XIX ст., коли Україна знаходилася у володінні різних імперій (Російської, Австро-Угорської, Польської) розвиток географічних знань здійснювався значною мірою представниками цих держав. Територію України найбільше описували російські вчені. Шукаючи природних багатств, вони звертали увагу і на мешканців т.зв. “Малоросії” (В.Зуєв, П.Шаліков, П.Сумароков, В.Ізмайлов та ін.). Всі підкреслювали охайний вигляд поселень, в українцях вони відмічали такі риси, як побожність, палку любов до Батьківщини, вихованість, а у їх родинному житті – любов, повагу і довіру.

На початку XVIII ст. український історик Г.І.Новицький вперше вжив термін “велелюдство” (тепер “народонаселення”), під яким розумів сукупність людей та оцінку чисельності народів у порівняльній формі. А запровадив цей термін вихованець Києво-Могилянської Академії М.М.Мотоніс, який також запропонував запровадити в країні облік дворянства.

В середині XVIII ст. М.Маркевич і О.Ригельман здійснюють історико-географічне вивчення України, у якому подають чисельність населення у 17 і 18 ст. Він зазначає, що Б.Хмельницький був главою народу, який налічував (Ригельман) 6 млн. душ (осіб). М.Маркевич робить підсумок демографічного розвитку Лівобережної України у XVIII ст., відмічаючи високу смертність селян, що перебували у кріпацтві. Ці ж питання порушував на початку XIX ст. український географ В.Каразін.

У ХІХ ст. питанням географії населення приділяв велику увагу російський вчений П.П.Семенов-Тянь-Шанський. У його п’ятитомному “Географо-статистичному словнику” дано опис всіх народів, які населяли тодішню Росію.

У першій половині ХІХ ст. відомості про населення окремих частин України знаходимо у статистичних описах, які складали найчастіше працівники урядових установ та статистичних комітетів.

У середині ХІХ ст. появилась праця А.Скальковського “Опыт статистического описания Новороссийского края”, в якій автор дає детальну характеристику народностей, які населяли у цей час південь України. Про населення окремих губерній можна довідатись із записок офіцерів Генерального штабу, які складали статистичні огляди губерній.

На цей час (середина ХІХ ст.) у Київському університеті завдяки зусиллям видатного статистика і етнографа Д.П.Журавського було складено “План статистичного опису губерній Київського учбового округу”, у якому автор поряд з іншими питаннями пропонує з’ясувати особливості заселення краю, динаміку чисельності його населення, соціальний і класовий склад, побут населення, здійснити огляд населених пунктів. Це було основою подальшого комплексного аналізу суспільних процесів, що відбувалися на певних територіях. Їх почали здійснювати вчені, які входили до складу Південно-Західного відділу Російського географічного Товариства.

Вивчення етнографічних особливостей населення Пів-денно-Західного Росії (територія України, що входила до Росії) найбільше пов’язано із іменем П.Чубинського. Він вперше визначив етнічні межі поселення українців, вивчав їх економічне становище і побут, провів типізацію українського населення. В основу виділення типів українців (власне український, поліський та подільсько-галицький) він поклав рівень адаптації людей до навколишнього середовища, вплив природних умов на фізичний розвиток людей. Переважна більшість матеріалів, зібраних і проаналізованих П.Чубинським, опублікована у семитомній праці “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”.

В кінці ХІХ ст. під керівництвом М.Зібера була складена програма перепису населення м.Києва (1874 р.), яка була основою розвитку комплексного підходу до вивчення народонаселення.

Деякі аспекти вивчення населення України знаходимо у публікаціях С.О.Подолинського (про стан здоров’я населення, трудові стосунки українців), І.Я.Франка і П.А.Грабовського (про трудову міграцію селян), Є.В.Святковського, І.Пантюхова (про природний рух населення), М.І.Туган-Барановського (про місце і роль людини, її праці у господарському поступі, про мотивацію праці) та ін

Розвиток географії населення у кінці ХІХ на початку ХХ ст. відбувався переважно на основі аналізу даних першого Всеросійського перепису населення 1897 р. і здійснювався переважно статистиками. Регіональний огляд сільського населення європейської частини Росії (в т.ч. і України) за даними цього перепису здійснив відомий географ (відомий більше як кліматолог) О.Воєйков, він показав загальні закономірності розподілу населення, особливості його природного руху. Він підкреслив, що вирішальним фактором у розподілі населення є не стільки навколишнє середовище, скільки сама людина. Ця ідея О.Воєйкова була підхоплена передусім у Радянській Україні у процесі боротьбі з антропогеографією. Остання, зародившись у ХІХ ст. в Німеччині, передбачала вирішальний вплив природних умов на розселення людей. Представниками антропогеографії в Україні були М.Кордуба, С.Л.Рудницький, О.Степанів, а пізніше – В.М.Кубійович.

С.Л.Рудницький у своїх працях “Чому ми хочемо самостійної України”, “Україна – наш рідний край”, “Україна і українці”, “Територія й населення України” та багатьох інших, визначає особливості демографічної і національної політики українського народу. Він вважає, що “могутність народів більше залежить від біологічних, ніж від економічних чинників”, і тому важливим повинно бути “стремління до расово найкращого приплоду” і “якісно вищого приросту населення”. Значну увагу приділяє розселенню українського народу на його етнічних землях, і на основі цього визначає етнічні межі України, досліджує поселення українців у діаспорі.

У перші роки радянської влади в Україні антропогеографічні ідеї були оголошені ворожими і розвиток науки, в т.ч. і географічної, відбувався на основі нової методології – діалектичного та історичного матеріалізму. Увага географів у цей час була звернена на питання розміщення виробництва і в боротьбі з антропогеографією географічні дослідження населення не проводились взагалі. Радянський вчений М.М.Баранський пізніше образно відзначив, що “з водою була вихлюпнута і сама людина, розділ про населення безслідно щез, провалившись між природою та господарством”.