Роль мови в суспільстві та її функції

„Роль мови в суспільстві та її функції”

                                                                                             

      

                                                                                                       

ЗМІСТ

ВСТУП .................................................................................................................... 3

1.  Поняття мови та мовлення ...............................................................................    3

2.  Функції мови, місце в житті людини ..............................................................      6

3.  Мова і суспільство ............................................................................................   8

ВИСНОВОК ...........................................................................................................   9

ЛІТЕРАТУРА ....................................................................................................... 10

ДОДАТОК ............................................................................................................ 11

ВСТУП

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивни­ми законами.

Усе те, що пересічні мовознавці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мо­ви і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лін­гвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоре­тиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українсь­ка мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мов­ним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця ха­рактеризує власне мовлення, яке є унікальним, непов­торним.

1. Поняття мови і мовлення

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціону­вання.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і гра­матика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мов­лення окремої людини, про мовлення молоді, усне побу­тове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Ша­хова дошка, шахові фігури та правила шахової гри — мо­ва; конкретне розігрування шахової партії — мовлення.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими пара­метрами:

1.  Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачи­ти і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосе­редньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову.

2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загаль­ноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літера­турна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та гра­матичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні лю­ди можуть припускатися помилок. Мову можна порівня­ти з написаною композитором симфонією. Під час виконан­ня симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково мо­же "взяти" не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму мо­же бути "прочитаний" і зінтерпретований диригентом.

Унікальність мовлення полягає у своєрідному вико­ристанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (ви­падкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. На­приклад, в одній поезії І. Драча є така фраза: Вагітна скрипка стане породіллю. Українська мова словосполу­чення вагітна скрипка не допускає, однак в оказіональ­ному поетичному мовленні І. Драча воно виявилося високохудожнім та ефективним (яскраво передає ситуацію очікування гри на скрипці, бажання скрипаля відтвори­ти, а слухача почути її мелодійні звуки). Чи візьмемо єсенінське Отговорила роща золотая березовым веселым языком. У російські мові немає словосполучень роща от­говорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі "порушення" мовних норм стають яскравим художнім засобом.

3.  Мова — явище психічне, а мовлення — психо­фізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологі­чний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприй­манням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (аку­стичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мов­лення можна характеризувати за темпом, тембром, три­валістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4.  Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляють­ся послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мов­лення, мова має ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мов­лення — явища соціальні, бо основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють (корис­туються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інфор­мацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний ас­пект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди на­лежить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених син­таксичних конструкціях, у частотності вживання мов­них засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вто­ринна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З по­гляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необ­хідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'я­зані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стри­мує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюєть­ся, розвивається під його впливом. У мовленні з'являєть­ся нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірнос­ті породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мо­вою, а також мовну здатність людини в контексті її пси­хічних та інтелектуальних здібностей вивчає психо­лінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисциплі­на в середині XX ст.

2. Функції мови, місце в житті людини

Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.

Комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкуван­ня") — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспі­льстві. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою же­стів і міміки і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна на­вести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спек­таклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам ціл­ком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й мі­міка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування мож­на якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої вра­ження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловле­не. Тому-то мову вважають найважливішим засобом люд­ського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи на­друковані тексти.

Мислетворча функція мови — функція формування й фор­мулювання думки.

Мислення (думка) не тільки виражаєть­ся словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку".

Природа, сутність, функції та будова мови Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що найголовнішою функцією є комуніка­тивна, інші — функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, по­трібно мислити й уміти передавати свої думки за допомо­гою мовних засобів.

Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточнен­ням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з ко­мунікативною функцією пов'язані такі конкретні функ­ції: фатична (від гр. phatos "розказане"), тобто контак-тоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representa­tion "представництво") — функція позначення світу ре­чей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій; експресивна (від лат. expressio "вираження") — функція самовираження, створення образу мовця, автора; волюн-тативна (від лат. voluntas "воля") — функція волевияв­лення; прагматична (від гр. pragma "дія") — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетич­на (від гр. aisthetikos "такий, що стосується чуттєвого сприйняття") — функція вираження прекрасного, вихо­вання естетичного смаку; метамовна (від гр. meta "піс­ля, за, між"; у сучасній термінології вживається для по­значення таких систем, які використовують для дослі­дження чи опису інших систем) — функція використан­ня мови для опису іншої мови, тобто спеціальної науко­вої мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus "знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумуля­тивна (від лат. accumulatio "нагромадження") функції. Ми­слячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено ре­зультати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова навіть час­то підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фра­зеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, обе­рігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від лат. referens "такий, що повідомляє"), по­в'язані з обидвома головними. Інформація спершу осмис­люється (формується і формулюється), а відтак передає­ться.

Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому резуль­таті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати про­відною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мов­них одиниць (фонем, морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

3. Мова і суспільство

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебу­ває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обо­пільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяль­ності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує пев­ні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організ­му. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зу­мовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відобра­жається соціальна диференціація суспільства (класова, про­фесійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення дер­жавності тощо. Суспільство також може свідомо вплива­ти на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною полі­тикою.

Природа, сутність, функції та будова мови ціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій поло­вині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Та­ка сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за ро­ки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фін­ської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого по­коління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленін­градської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має, функції її обмежені побутовим спілку­ванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні. У СІЛА зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих те­риторіях великих імперій, насильницьким виселенням ко­рінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері сло­вовживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоп­лює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (інди­від); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивни­ми законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є осново­положником сучасної української літературної мови. Од­нак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкопо­лий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніаль­на особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно мож­на використати те, що в мові існує.

Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив акаде­мік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві корис­тувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б іс­нувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому сус­пільстві засобом спілкування між різними класами є єди­на загальнонародна мова. Заперечуючи класовий харак­тер мови, не можна заперечувати класовий підхід до ви­користання мови. Він виявляється, по-перше, у використан­ні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті ви­щих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше сказати "смесью французского с нижегородским", як до­тепно зауважив Грибоедов); українська партійна номенк­латура радянського періоду переходила на "панську" ро­сійську мову, таким чином дистанціюючись від "колхозно­го языка", як і частина сполонізованої верхівки в роки поль­ського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську мову, знехтувавши "хлопською мовою".

По-друге, класовий підхід до використання мови по­лягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з "Мертвих душ" М. Гоголя і Проні Прокопівни із "За двома зайцями" М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови по­лягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів то­що. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з ме­тою "зашифрування" від посторонніх передаваного пові­домлення.

Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна ди­ференціація мови. Існують різні професійні субмови (під­мови), які, як правило, відрізняються від загальнонарод­ної мови лише спеціальними словами.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соці­альними поняттями, як базис (сукупність виробничих від­носин, що становлять економічну структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігій­них, філософських та інших поглядів, що характеризу­ють певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища (ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один пев­ний базис. Тому неправильним було поширене в маркси­стській філософії положення про те, що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (прав­да і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літе­ратури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і ни­ні е дійовим засобом виховання високих моральних і ду­ховних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки іс­нує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і зміст. Мають форму та зміст і культура, і мо­ва. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а змістом — семантика її одиниць.

ВИСНОВОК

Отже, мова — система одиниць спілкування і правил їх функціону­вання.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і гра­матика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мов­лення окремої людини, про мовлення молоді, усне побу­тове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вто­ринна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З по­гляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необ­хідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.

Мова і суспільство перебувають у тісному взає­мозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не про­никала мова. Вплив суспільства на мову і мови на сус­пільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — со­ціолінгвістика.

ЛІТЕРАТУРА

1.     Гардинер А. Различия между речью и языком // Звегинцев В. А. Исто­рия языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.— С. 111—120.

2.     Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.

3.     Общее языкознание: Формы существования, функции, история язы­ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.

4.     Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 11—15,140—145.

5.     Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Труды по язы­кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.

ДОДАТОК

Більшість учених інтерпретують мову як явище соціаль­не. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо (1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842— 1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875— 1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш. Баллі (1865—1947), яких вважають осно­воположниками соціологічного напряму в мовознавстві.

Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і пси­хічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших при­матів тільки людина має мовний ген, тобто природну схиль­ність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнона­ціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Оскільки мова е суспільним явищем, то вона перебу­ває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обо­пільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяль­ності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує пев­ні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організ­му. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зу­мовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відобра­жається соціальна диференціація суспільства (класова, про­фесійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення дер­жавності тощо. Суспільство також може свідомо вплива­ти на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною полі­тикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в бага­томовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій поло­вині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Та­ка сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за ро­ки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фін­ської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого по­коління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленін­градської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має, функції її обмежені побутовим спілку­ванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні. У США зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих те­риторіях великих імперій, насильницьким виселенням ко­рінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері сло­вовживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоп­лює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (інди­від); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивни­ми законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є осново­положником сучасної української літературної мови. Од­нак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкопо­лий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніаль­на особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно мож­на використати те, що в мові існує.

Оскільки мова е загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив акаде­мік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві корис­тувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б іс­нувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому сус­пільстві засобом спілкування між різними класами є єди­на загальнонародна мова. Заперечуючи класовий харак­тер мови, не можна заперечувати класовий підхід до ви­користання мови. Він виявляється, по-перше, у використан­ні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті ви­щих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше сказати "смесью французского с нижегородским", як до­тепно зауважив Грибоедов); українська партійна номенк­латура радянського періоду переходила на "панську" ро­сійську мову, таким чином дистанціюючись від "колхозно­го языка", як і частина сполонізованої верхівки в роки поль­ського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську мову, знехтувавши "хлопською мовою".

По-друге, класовий підхід до використання мови по­лягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з "Мертвих душ" М. Гоголя і Проні Прокопівни із "За двома зайцями" М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови по­лягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів то­що. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з ме­тою "зашифрування" від посторонніх передаваного пові­домлення.

Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна ди­ференціація мови. Існують різні професійні субмови (під­мови), які, як правило, відрізняються від загальнонарод­ної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина виробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів — кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо). Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бу­блик "рульове колесо автомашини", двірники "рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла").

Суспільний характер має й територіальна диференціа­ція мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у гра­матичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, ска­жімо, в західних областях України вживають такі специ­фічні слова, як стрий "дядько по батькові", вуйна "тітка по матері", файний "добрий", "гарний", граматичні кон­струкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморо­зуміння між членами одномовного суспільства. Наприк­лад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімець­ким. Між діалектами китайської мови різниця більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична нау­ка діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літе­ратурна мова — це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, гра­матичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мо­вою.

Літературна мова виступає в усній та писемній фор­мах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розгля­дають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексич­ні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою

ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офі­ційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — пу­бліцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспіль­ства.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соці­альними поняттями, як базис (сукупність виробничих від­носин, що становлять економічну структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігій­них, філософських та інших поглядів, що характеризу­ють певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища (ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один пев­ний базис. Тому неправильним було поширене в маркси­стській філософії положення про те, що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (прав­да і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літе­ратури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і ни­ні є дійовим засобом виховання високих моральних і ду­ховних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки іс­нує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і зміст. Мають форму та зміст і культура, і мо­ва. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а змістом — семантика її одиниць,

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взає­мозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не про­никала мова. Вплив суспільства на мову і мови на сус­пільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — со­ціолінгвістика.